На такім обмеженім полі мусіли товктися українські драматурги, товклися й витолочували свою ниву, а все-таки не кидали пера з рук. Театрові треба було жити, а для цього треба було постачати нових п'єс. І, не вважаючи на одноманітність сюжетів українських драм, — вони давали матеріал для виконання артистам, публиці — матеріал для настрою й почуття.
Чому?
"Публика ломится в малороссийские спектакли, — писав Суворін, — где ничто не оскорбляет ни слуха, ни зрения, ни чувства изящного, где тенденция, ставшая прописью, не режет глаз". Sapienti sat14.
Теми були старі — твори талановиті.
Учений, публіцист, громадський діяч не мають тої сили слова, якою володіє талант. їх слова навчають, — його слова палають і запалюють серця. Талановитий твір не знає часу і не боїться його: в нім захована могуча сила, що не в'яне од подиху часу і не тратить своєї краси. "Треба пам'ятати, — каже Кар'єр, — що не з особливосте людського життя, а з її вічного, безсмертного змісту, з того, що загальне всім часам і всім народам, виростає дійсний цвіт драматичної штуки. Головна річ — шляхетність (благородство) душі, сила духу й твердість волі, а вони зустріваються скрізь і в кожнім становищі ваблють до себе наші серця"
Далеко вже одійшли ми од грецького життя, але й зараз пориває нас величня постать Антігони, яка з власної волі пішла на смерть через те, що поважала святиню й божественне право понад владу людську.
З примусу цензури українська драматургія не одбива-ла всіх течій сучасного життя — то правда; вона розробляла лише ті вічно живучі сюжети, що не залежать од "времени и пространств". Таланти надихнули нову силу старим словам і зробили їх близькими й зрозумілими всім людям взагалі. Але, звичайно, чоловік є син свого часу. Крім проблем вічних, незалежних од часу й обставин, він шукає в літературі одповіді на питання моменту, на питання сучасного життя, з його кривдою і ґвалтом, що часами примушують забувати й одвічні проблеми людського духу. Розуміли це гаразд і діячі нашого театру. Та перед ними лежала сувора дилема: або скласти зброю й зламати перо, або поки що підлягти вимогам адміністрації й цензури, а тим часом пробивати шляхи, ви-простовувати крила, готувати нащадкам кращу путь.
Вони вибрали друге і пішли на тернистий шлях.
Як татаре примушували Даніїла Галицького власною своєю рукою руйнувати всі ті фортеці й твердині, що він побудував, аби боронити від них свій рідний край, — так примушувала цензура російська українських драматургів калічити, нівечити свої твори, переробляти їх по кілька разів: своєю власною рукою виривати кожне живе слово, гасити полум'я живого почуття.
Багато єсть зневаг у світі, та одна з найтяжчих та, що чинить ґвалт над поетом, примушуючи його свідомо нівечити свій твір. Тяжкий ґвалт, що давить в серці слово живе.
Гостра мука невиспіваного слова! Як дикий борвій лютує в скелях, шукаючи собі простору і вільного шляху, так б'ється в серці поета невиспівана пісня, б'ється і нищить поволі життя.
* Драмат. поззия, 12.
Тяжко було жити, од розпачу можно було зламати навіки перо. Але що то в світі надія! До останньої хвилини не покидає вона чоловіка. І жили, і сподівались, і працювали.
Український театр жив і набував слави, не вважаючи на всі злі обставини, через те, що на чолі його стали талановиті письменники, які і в російській літературі не сіли б при кінці столу. Таланти-драматурги, таланти-артисти, інтелігентне художнє відношення до справи і дійсний патріотизм — ось ті фактори, що зміцнили на той час український театр і піднесли його на таку височінь, якої йому чи й зазнати коли. Довгий час був він єдиним національним прапором, що маяв над поневоленою нацією. Це розуміли кращі репрезентанти його: вони боронили свій рідний прапор, як вміли, і незаплям-леним донесли його до наших днів.
V
Невже усі сердешні наші муки Не надихнуть бодай хороших снів, І над сльозами страдників-дідів Ще насміються знівечені внуки? —
писав з сердечним болем поет восьмидесятих років І5. Насміялись.
З приводу двадцятип'ятиліття українського театру надруковано чимало розправ про театр.
Наш час — час революційний. Революційний настрій рветься у всі з'явиська життя та штуки, руйнує старі підвалини, будує нові. Але поруч з широкою течією, що несе з собою всю силу річки, розбігаються завжди в боки й маненькі течії: вони утворюють затоки й болота й каламутять саму річку. Поруч з широким рухом людського духу розростається й карикатура на той самий рух. Люде, що вважають себе наслідувачами тої ж самої ідеї, самі утрирують і дискредитують її. В літературі розплодилося багато тих дослідувачів, які вже не журяться тим жалем, що стискав шляхетну душу колишнього історіографа українського Самуїла Величка, коли він не міг "домацатися совершенного о всем відінія і правди". Що там журитися ще "правдою!" Аби втворити голосну "пере-
оценку ценностей". Переоцінка цінностей "per se" 16, де треба, де й не треба — ось в чім річ.
Ми спинимось на одній невеличкій передмові, яку додано до перекладу Пахаревського "Євреїв" Чірікова 17. Вона носить голосну назву "Уваги до завдання українського театру". Не заради полеміки спиняємось ми на ній, а тільки через те, що вона дає нам добру нагоду розглянути питання, чи й дійсно "батьки" українського театру спинилися на тім status quo 18, який втворила їм з початку адміністрація і цензура, і нічим не причинилися до поліпшення його долі?
Обвинувачення гострі.
"Так вона плаче, ця прехороша красуня Мельпомена, — починає свої обвинувачення автор, — плаче розпачливими сльозами горя й великого обурення, бо її храм, храм краси і чистоти геть чисто закидано літературним сміттям *, бо її жерці не виконують тієї творчої ролі, яку б мусили виконувати, коли б хоч трохи розуміли завдання справжньої штуки і свою високу місію, бо українські драматурги не стоять на сторожі розвитку рідного театру і замість артистичної живої і живучої страви годують публіку літературною січкою, макулатурою (3—4).
А походить це ось з чого.
a) Великі моменти з історичної минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби, боротьби класів, ще більш героїчні й могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом і своїм драматизмом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них тим джерелом животворним, відкіля вони і сами б пили, та й других напували.