"Якби мені трапилася нагода від чогось її оборонити!" — подумав я тоді.
Миронова підняла руку:
— Нінель Федорівна сказала: "Подихаємо, погуляємо в осінньому лісі!"
Гостра спостережливість підказала мені, що Миронова не боїться: вона просто й на відстані корилася класному керівникові. Таку вона мала вдачу.
— Спершу подихаємо повітрям, яким дихав Гл. Бородаєв! — відповів я їй.
— А як ми туди попадемо, в ту дачу? — спокійно спитав Принц Датський.
— Двері не замкнені, — сказав Гліб. — Я ж попередив, що будемо. Вчора з міжміської…
— Ходімо! — крикнув я. — Не бійтеся!
І перший зайшов у дачу.
Там було тихо. Тільки згори долинало якесь бурмотіння. Всі заклякли. Я теж здригнувся… Але навіть досвідчене око не помітило б цього: я здригнувся внутрішньо, про себе.
— Це племінник хазяйки, Григорій, — повідомив Гліб чомусь не зразу. — Він стереже всі дачі в селищі. Він чекає на нас… І все нам розповість.
"Ті самі сходи! — подумав я. — "Буркотливо-рипучі", як написано в повісті. Ними новорічної ночі йшов Дачник після своєї останньої прогулянки. Більше він не гуляв!.."
Ми почали підніматися "буркотливо-рипучими" сходами. Вони не рипіли. "Зрозуміло: авторський домисел!" — сказав я собі.
З кімнати нагорі чітко долинули слова:
— Ви так?.. А ми вас — лусь по потилиці! Ви все-таки пручаєтеся? А ми вас — по карку торох!..
Покійник зупинився. А за ним і всі інші. Згори лунало:
— Ах, ви ще живі? То ось маєте! І ще, і ще, і ще!
— Що там діється? — спитав Покійник.
— Може, треба допомогти? — вигукнув я. Кинув прощальний погляд на Наташу й побіг нагору.
Двері наріжної кімнати були прочинені. Племінник Григорій грав сам із собою "в дурня". Він "ходив" і за себе, і за противника, якого не було.
— Ах, ви ще дихаєте? Ось вам! Ось вам іще!
Він почав підкидати "королів".
— Сюди! Сміливіше сюди!.. — крикнув я, наче видерся на гірський шпиль, а інші були ще десь на схилі.
Миронова рушила перша: вона підкорялася командам.
Гліб також вибіг нагору. Піднялася й Наташа. Принц Датський прикривав собою Покійника.
Племінник Григорій повернув голову до нас і погасив цигарку просто об стіл, на якому лежали карти.
Це було величезне створіння років двадцяти п'яти, не більше.
— Він виріс на руках у дідуся, — сказав Гліб.
Я часто намагаюсь уявити собі дорослих людей дітьми, якими вони були колись… Григорія я чомусь уявити собі дитиною не зміг. Гостра спостережливість давно підказала мені, що майже в кожній людині на все життя залишається щось дитяче: або погляд, або сміх, або якийсь порух. У Григорія нічого дитячого не залишилось… І я не міг уявити собі, як Гл. Бородаєв носив його на руках.
Я вже казав, що прізвиська стали у нас у школі пошестю: майже нікого не називали на ймення. Я так звик до цього, що знайомлячись з кимось, одразу давав йому прізвисько. Григорія про себе я назвав Племінником. Надто вже не пасувало йому це миле сімейне слово — от я його й прозвав: ми часто давали прізвиська мовби глузуючи. Низькорослому кричали: "Гей, Паганелю!", а довготелесому: "Нахилися ти, ліліпуте!" Племінник підвівся з стільця.
Можна було подумати, що йому від народження дісталася не своя голова: вона була дуже маленька. І на обличчі було так мало місця, що на ньому не уміщалося нічого, крім усмішки… Усміхався Племінник весь час.
— Ну, що вам показувати?
— Нам усе цікаво! — сказала Миронова.
— У цій кімнаті той самий дивак жив, котрий пропав. Заліз сюди під Новин рік — і амба. Провалився, мовби й мати рідна не народила. Кумекаєте?
Миронова одразу взялася записувати. Вона на всяких доповідях, лекціях чи творчих зустрічах записувала буквально кожне слово. Скаже доповідач: "Здрастуйте" — вона починає писати. Скаже він: "До побачення!" — вона теж запише й згорне зошит.
"Туго, мов струни, напнені дроти мало не торкалися вікна його кімнати…" — пригадав я рядки з повісті. Дроти і справді "мало не торкалися". Тут не було домислу.
"Час уже, нарешті, по-справжньому виправдати своє прізвисько!" — вирішив я. І сказав:
— Я пригадую, в повісті сказано: "Опівночі на дачі погасло світло. Поринуло в темряву і все дачне селище…"
— Слухай, хло', ти не вискакуй!.. — Племінник відмахнувся, наче на тому місці, де я стояв, раптом задзижчав комар. У слові "хлопче" він чомусь випустив половину.
Я дуже любив, щоб на мене в присутності Наташі Кулагіної поглядали дівчатка і щоб вона це помічала. Я був щасливий, коли в її присутності мене просили допомогти, щось пояснити: задачки чи там теорему… Та коли в її присутності до мене ставилися зневажливо, я дуже страждав.
— Розумієте, — почав я пояснювати всім одразу, — напрошується такий здогад: якщо струму не було, Дачник міг вилізти у вікно, схопитися за дроти (вони були тої хвилини безпечні!), потім міг долізти, чіпляючись за них, мов циркач, до першого стовпа, а потім спуститися на землю. І назавжди сховатися від родичів! Тому й слідів на дачній ділянці не було. Це, як кажуть, гіпотеза… Тобто припущення.
— Вікно було замкнене зсередини, — сказав Гліб.
— Тоді гіпотеза відпадає!
— Якщо ти, хло'… — погрозливо почав Племінник.
Слово "хлопче" він уперто скорочував на три літери, і слово звучало зневажливо. Серце моє стислося від болю: адже поруч була Наташа.
— Гіпотеза відпадає! — голосно повторив я, здригаючись від думки про те, що він може зовсім принизити мене в її присутності. І я не зможу вимагати сатисфакції: все-таки він був удвоє довший за мене.
Він знову махнув ручиськом, наче відганяв комара. Але все-таки образливі слова не зірвалися з його насмішкуватих губ.
Ми спустилися "буркотливо-рипучими" сходами, які не рипіли.
Племінник відчинив якісь двері, нахилився й зайшов до кімнати. Ми теж зайшли. Кімната переходила просто в терасу, а тераса виходила просто у двір.
— Хороший був письменник, — сказав Племінник. — Він у тітки дачу одразу на півроку, а бувало, й на рік наймав. І гроші наперед платив. Хороший письменник!
— У цій кімнаті він творив свою "Стару дачу?" — спитав я.
— Слухай, хло', якщо ти будеш вискакувати… Якщо ти будеш…
— Розумію! Розумію! — перебив я. — Я порушую ваш план? Повірте, дуже вже не терпиться!
Знову він не встиг принизити мене в її присутності.