І раптом Глібові очі спалахнули невимовною радістю. Гостра спостережливість підказала мені, що Нінель каже йому щось приємне.
І незабаром я зрозумів, що саме.
— Так, розумію… Гаразд, ми поїдемо. Якщо ви дозволяєте… Передати трубку Алику?
Я вихопив трубку. Вона була трошки вологою: так Гліб хвилювався.
— Слухаю вас, Нінель Федорівно! Ах, ангіна? Добре, я поможу Глібові. Обіцяю вам! Спасибі, що довіряєте!
Мені хотілося, щоб Наташа Кулагіна з моїх відповідей зрозуміла: Нінель Федорівна саме мене попрохала допомогти Глібові, саме мені сказала, що довіряє. Почуття законної гордості сповнило моє серце!
— Яка у вас температура? — крикнув я весело: у мене був чудовий настрій. Але одразу ж схаменувся і з тривогою додав: — Сподіваюсь, що невисока?
— Тридцять вісім і п'ять, — сказала вона й повісила трубку.
— Ми повинні виправдати довіру, — промовив Гліб чітко й голосно.
— Га? Ти гадаєш? — пробурмотів Покійник.
— Тепер уже треба їхати, — сказала Миронова. — Якщо вона сама подзвонила!..
— Слухайте всі уважно! — скомандував Гліб. — Електричка йде о дев'ятій п'ятнадцять. Усі — за мною, щоб не загубитися. Не відставайте! Куди я, туди і ви!..
— Ти сказала якось, що слава виліковує від несміливості й сором'язливості, — прошепотів я Наташі уже у вестибюлі. — Правильна думка! Гліб знову вилікувався!..
— Дуже шкода, — сказала Наташа.
Ми вийшли на вулицю.
А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям!..
Погода була чудова! Лив дощ, вітер шмагав обличчя, земля розкисла й хлюпала під йогами… "Це створює потрібний настрій! — думав я. — Адже ми їдемо не розважатися, а на місце загадкового злочину!"
— Пушкін любив осінь, — сказав змоклий Покійник. — Дозвольте запитати: за що?..
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
який ставить нас буквально на поріг страшної історії
Поки ми їхали електричкою, погода зіпсувалася. Визирнуло сонце. Природа явно загравала з нами: вона кокетувала осіннім промінням, забивалася до нас під пальта свіжим вітерцем, махала нам голими гілками… Хіба можна в таку погоду як слід настроїтися на думку про злочин?!
Але я все-таки настроївся… Напередодні я почув по радіо, що коли композитор Бородін умер, друзі з "Могутньої кучки" закінчили за нього оперу "Князь Ігор".
Це було для. мене абсолютним відкриттям! Воно наштовхнуло мене на ідею. І навіть на кілька ідей одразу… Може, мені пощастить закінчити повість Гл. Бородаєва! А що, коли я зумію розгадати таємницю: куди подівся той чоловік! Я напишу другу частину "Старої дачі". І Наташа занотує до зошита яку-небудь дуже цікаву нову думку. "Звичайно, його не можна порівняти ні з Покійником, — напише вона, — ба навіть з Принцом. І взагалі ні з ким!.."
Я не знав, не міг навіть припустити, що того дня, тієї звичайнісінької неділі… проте не буду забігати наперед, хоч мені й дуже кортить забігти…
Блідий Покійник ожив під сонячним промінням і виголосив;
— "Нехай живе сонце!" — сказав якось Пушкін. І в цьому я з ним згоден.
Коли ми зійшли з поїзда на дощану платформу маленької дачної станції, Наташа почала озиратися.
— Кого ти шукаєш? — спитав я з тривогою.
— Он розклад… Я мушу бути вдома о шостій або сьомій годині. Не пізніше! Щоб мама не хвилювалася.
— Вона все ще лежить?
— Так, — сказала Наташа. — Серце…
Я кинувся до розкладу. Мені здавалося, що хтось хоче мене випередити. Так завжди буває, завжди: коли якесь створіння стає тобі небайдужим, думаєш, що воно подобається усім кругом і всі відчувають те саме, що ти. Ця думка не дає спокою!
— Є електричка о сімнадцятій нуль-нуль! — доповів я. — А потім — о двадцятій нуль-нуль.
— Нам треба о сімнадцятій! Ми встигнемо?
"Нам… ми…" — я ладен був слухати ці слова без кінця!
— Ходімо! — скомандував Гліб.
Від станції ішли хвилин із сорок, не більше. Але й не менше, бо я стежив за годинником. Навмисне взяв у Кості годинника, наче наперед знав, що він сьогодні… Ні, забігати я не буду. Не буду!
— За мною! За мною! — командував Гліб. Йому подобалося бути начальником. — Тільки не відставати.
Я його просто не впізнавав.
Доля забажала, щоб дорога до дачі була дуже заплутана. Це мені подобалося: ми йшли наче лабіринтом: то звертали в ліс, то петляли між дачними парканами, то кружляли навколо якихось сараїв, то знову заглиблювалися в ліс… Здавалося, тікаючи від когось, ми намагалися заплутати сліди.
Я подумав, що без Гліба ми нізащо не дістанемося назад на станцію.
— За мною! За мною! — квапив Гліб.
І знову кудись звертав… Нарешті, він зупинився. І ми теж.
— Прийшли! — сказав Гліб.
Я глянув і побачив її. Вона виходила одним боком просто на дорогу, а другим — просто в ліс. Мене одразу вразило те, що стара дача зовсім не була старою.
— Її пофарбували, чи що? — спитав я Гліба.
— Ні, вона завжди була така.
— "Таємниця старої дачі" — це звучить? — спитав мене Покійник.
— Звучить.
— А "Таємниця нової дачі"?
— Не дуже.
— Тепер уторопав? Знаєш, що то таке — авторський домисел?
Принц Датський дивився на Покійника з повагою.
А я особисто страшенно не любив, коли Покійник починав оперувати "запитаннями", немовби влаштовуючи комусь іспит.
— Чому не видно дошки? — сказав він.
— Якої? — спитав Гліб.
— Меморіальної, звичайно: "Тут жив і помер…"
— А він не тут…
— Тоді інакше: "Тут жив і не помер письменник Гл. Бородаєв!"
"Може, Покійник все-таки має намір поставити над своїм черговим віршем літери Н. К.? — подумав я. — Чого це він раптом так старається перед Наташею?"
А Принц весь час дивився на нього з повагою.
Я вирішив негайно перехопити ініціативу!
— Більше я не можу мовчати. Ви маєте взнати дещо важливе, — сказав я. — Те, що написано в повісті Гл. Бородаєва, — це не авторський домисел. Тут, на оцій от дачі, зникла людина… Мовби її і не було! Ми з вами підемо не слідами повісті, а слідами злочину…
Покійник угамувався.
— На дачі є хто-небудь? — спитав я Гліба.
— Дачники всі виїхали.
— Всі до одного?.. — прошепотів Покійник.
— Ну звичайно, це ж помітно! — бадьоро відповів я. — В селищі зараз ні душі. Кричи не кричи, ніхто не почує.
— А навіщо нам кричати? — спитала Наташа.
— О, не бійся! — вигукнув я. — Звичайно, всяке може статися. Але я, тобто ми, тут, поруч. Все-таки зникла людина…