— Письменник тут не писав, — повідомив нас Племінник. — Він про Дачника в підвалі писав. У підземеллі…
Миронова все записувала.
— Тут є підземелля? — пошепки спитав я.
— Він уранці залізе туди — і капець. До обіду не видно, мовби й мати рідна не народила… Кумекаєте?
— Філософ Діоген творив у бочці, — ліниво виголосив Покійник. — А цей, виходить, у підвалі?
— Він там страху на себе наганяв, — пояснив нам Племінник. — Там вогко, темно…
— Зрозуміло: входив у настрій! — знову вихопився Покійник.
Племінник Григорій чомусь не крикнув йому: "Слухай, хло'!" — а вів далі:
— Я там папери якісь знайшов, аркушики… Хотів був викинути, а тітка каже: "Віднеси краще в музей!" Я й відніс. Є у нас музей на сусідній станції.
— Мабуть, краєзнавчий, — висловив припущення Покійник.
Племінник і тут не цитькнув на нього, а спокійно сказав:
— Еге ж, цей самий. Мені подяку в письмовому вигляді видали! Папірці ті під склом розіклали й написали: "Знайдені й приставлені Григорієм Шавкіним". Тепер усі читають. Екскурсантам про мене розповідають!.. Кумекаєте?
— Ще б пак: рукописи, чернетки! — знову втрутився Покійник.
— Авжеж, вони! — погодився Племінник.
Я давно помітив, що типи, подібні до Племінника, як правило, обирають одну якусь людину й починають до неї чіплятися: "Ну, чого дивишся? Чого вирячився? Чого тут стоїш? Чого тут сидиш?" Хоч усі інші теж дивляться, теж стоять і теж сидять. — Але типи, подібні до Племінника, вибирають когось одного, і, як правило, найсимпатичнішу, найінтелігентнішу людину. Племінник вибрав мене…
— Слухай, хло', чого в підлогу втупився? Слухати не хочеш?
— Він, мабуть, замислився, — сказав Покійник.
Усі вдячно подивилися на нього: він немовби став мені на захист. Це було нестерпно!
— Швидше туди! — гукнув я. — У підземелля!.. До робочого місця письменника!
— Коли не дрейфите, то гайда! — сказав Племінник.
Ця моя пропозиція чомусь його не розізлила. Пізніш я довідався чому! Але в ту хвилину… здогад не схотів мене попередити, хоч взагалі він робив це дуже охоче.
Блідни Покійник тупцював на місці.
— Боїшся? — спитав я пошепки, але так, щоб почула Наташа Кулагіна. Я мусив розкрити їй очі!
Ми почали спускатися східцями, по яких ковзала нога: може, це через вогкість, а може, навіть через плісняву… Я відчув хвилювання: ось такими східцями спускалися в підземелля справжні детективи. Вони спускалися, знаючи, що можуть уже ніколи не піднятися!..
"О, якби на нас чигала там якась небезпека! — мріяв я. — Налякана Наташа кинулася б не до Покійника, а до мене, і я б знайшов вихід із становища. Я врятував би її! Та, на жаль… Якщо туди кожного дня залазив Гл. Бородаєв, виходить, нічого небезпечного там бути не може. І я не зможу довести їй…"
— Слухай, хло', знову ти той… поперед батька в підвал лізеш! Я світло увімкну.
Він крутнув вимикач. І з прочинених дверей, оббитих, як і належить, іржавим залізом, виповзла смужка тьмяного світла, В повісті Гл. Бородаєва світло завжди "виповзало" з прочинених дверей або "похмуро вихоплювало" щось з мороку, а потім, коли двері зачинялися, воно "відповзало" назад. Це я добре пам'ятав.
Племінник з видимим зусиллям відчинив двері навстіж. Вони завищали на погано змащених завісах. У повісті Гл. Бородаєва усі дверні завіси були обов'язково погано змащені й вищали. Це я також пам'ятав.
Отже, все було чудово: як у найсправжнісіньких детективних творах!
— Катайте! — сказав Племінник.
Миронова випередила всіх: вона любила виконувати накази. Племінник пропустив нас у підвал. Останній зайшов Покійник… На мене приємно війнуло гнилизною і пліснявою. Я вдихав на повні груди!
Раптом двері з виском зачинилися. Потім залізо заскреготіло по залізу: це племінник засунув клямку. Він залишився по той бік дверей, що, як мені здалося, зачинилися назавжди!..
РОЗДІЛ ШОСТИЙ,
з якого стає зрозуміло, що мені нічого не зрозуміло
Страх мимоволі охопив мене. Та тільки на мить! А вже наступної миті я відігнав його. Точніше сказати, відкинув геть!
Тим більше, що Наташа ступила крок у мій бік. Зовсім маленький крок, але я його добре помітив. Точніше сказати, відчув. Взагалі, коли є створіння, яке тобі подобається, дивишся тільки на нього й говориш для нього, хоч і удаєш, ніби для всіх. І спостерігаєш, як воно на все реагує. І підраховуєш, скільки разів це створіння на тебе глянуло. Той, хто кохав, легко зрозуміє мене!
"Цієї небезпечної хвилини вона хоче бути поруч мене! — вирішив я. — Хоче, щоб я оборонив її, заступив собою!"
О, як часто ми беремо бажане за справжнє!..
— Я мушу поїхати електричкою, що о сімнадцятій нуль-нуль! — сказала Наташа.
"Мусить поїхати…" Навіть не сказала, що "ми мусимо". "Турбується про свою маму", — подумав я. І ось що дивно: тієї хвилини я позаздрив її мамі, хоч у неї було дуже хворе серце, а у мене серце було абсолютно здорове, і коли як слід поміркувати, то її мама мала б заздрити мені. Але я зараз не зважав на здоровий глузд!
— Племінник Григорій жартує, — сказав я Наташі. — Невже ти не бачиш, що він пожартував?..
— То нехай відчинить, — сказала Наташа.
Її бажання було для мене законом! Але для Племінника воно законом не було.
— Відчиніть, будь ласка, — попрохав я його.
— Це ти, хло'? — почулося з-за дверей. — Знову тобі найбільше за всіх треба. Всі сидять тихо, мовби мати рідна не народила… А ти один комизишся!
Він тихо й огидно засміявся.
— Зараз же відчиніть! — звелів я йому. І глянув на Наташу. Вона стояла похнюплена. Обличчя її я не бачив, бо тьмяна лампочка, яку запалив Племінник, була десь далеко в глибині підземелля.
— Ти ж хотів знати, куди той Дачник подівся? — спитав Племінник. — Ось тепер і знатимеш!
— Що він хоче сказати? — я штовхнув Гліба в плече.
— Не знаю, — відповів Гліб.
І раптом ми почули за дверима кроки: Племінник піднімався нагору. Він ішов геть, залишаючи нас у підземеллі…
Страшна історія почалась!
— Зупиніться! — благально вигукнув Покійник.
Гучні кроки Племінника були йому відповіддю.
Я знову схопив Гліба за плече:
— Верни його! Затримай!..
— Хіба його затримаєш?
— Кричи! — пошепки, щоб не виказати внутрішнього хвилювання, сказав я Глібові. — Репетуй на всю дачу!