— Він нас і пальцем не зачепить!
— Пальцем, звичайно, — заскиглив Покійник. — А ти бачив, який у нього кулак?
— Не бачив! І жоден з вас не побачить, — сказав я впевнено. — І самого Племінника ви не побачите!
— Хіба це можливо? — і далі сумнівався Покійник. — Можливо!
— Хіба Племінник щез? Випарувався? — Від страху Покійник знову почав розмовляти запитаннями.
— Коли ви зайдете в дачу, там нікого не буде, — сказав я. — Ви вірите мені?
— Віримо, — сказала Наташа.
Це було мені скромною нагородою.
— Побігли! — гукнув я.
І всі знову побігли.
Якби хтось того дня спостерігав наші переміщення збоку, то вирішив би, що діється щось дуже дивне й підозріле. Спершу ми мчали від дачі до лісу. Зупинилися, помахали руками навколо Покійника й знову помчали. Потім зупинилися на платформі, знову помахали, порадилися і, ляпаючи одне на одного бризками грязюки, побігли до пошти. Знову зупинилися, знову помахали, порадилися і щодуху помчали назад до дачі… Тепер уже я весь час біг попереду, мов вожак, який обов'язково є в кожній зграї — пташиній, собачій і будь-якій іншій. Мені не потрібна була тепер допомога Гліба: я сам знав дорогу.
Повертаючись на дачу, ми кілька разів відпочивали. Кожен по-своєму. Покійник одразу падав на пеньок чи лаву і дихав усіма частинами свого тіла: носом, ротом, животом і плечима. Принц Датський ходив, по-спортивному високо піднімаючи ноги, зводячи і опускаючи руки, глибоко й рівно дихаючи, Гліб починав прогулюватися десь далі від мене: він уникав моїх очей і запитань. Здавалося, він хотів, щоб я забув про його існування. І про розслідування, яке все ще не було завершене: мені бракувало часу. Зненацька він повертав голову, наче за деревами й за кущами його наздоганяли мої болісні сумніви: "Навіщо ти, Глібе, це зробив? Навіщо?!"
Миронова, ледве зводячи подих, все ж піднімала руки й питала: "Треба відпочивати?", даючи зрозуміти, що, коли знадобиться, коли буде наказано, вона тут-таки, не зупиняючись, помчить далі.
Але, загалом, всі мали вигляд змокрілий, захеканий. Навіть я ледь помітним рухом витирав з лоба краплини втоми. І тільки Наташі втома була до лиця. Лише з легкого, ледь помітного рум'янцю та по блиску великих сірих очей, які сліпили мене, можна було здогадатися, що вона трохи стомилася. Я був певен, що не існує в житті таких ситуацій, які б заскочили Наташу зненацька і могли б їй зашкодити. Усе їй було до лиця, і через це мені ставало страшно…
Коли показалася "стара дача", яка зовсім не була старою, мої друзі знову вирішили перепочити. Вони боялися до неї наближатися. Так, гостра спостережливість підказала мені, що вони боялися.
Гліб завжди трохи нахилявся і, здавалося, полюбляв вивчати землю у себе під ногами. Раніше це було від скромності, а того дня, як я вже казав, він боявся зустрітися поглядом зі мною. Зі мною, який багато що зрозумів, багато що знав про нього, але дещо іще не дорозслідував.
Проте на останньому привалі Гліб підійшов і сказав:
— Ти не знаєш Григорія… Його всі тут… Як вогню! Адже він сидів… За бійку… Сидів!
— І ще посидить! — сказав я.
— Де?
— Не там, де раніш, але посидить. Поки що це таємниця.
Всі інші мовчки переступали з ноги на ногу, але очі їхні намагалися зупинити, вдержати мене. "Мудрий в дачу не зайде, мудрий дачу обійде!" — промовляли погляди друзів. І хоч я того дня переконався, яка мудра народна мудрість, цього разу вона мене не влаштовувала. Я вступав з нею в конфлікт!
Нарешті Принц Датський не витримав і вигукнув:
— Ти сміливий, Алику! Ти найсміливіший з нас!
Він поважав чужу відвагу.
— Я знаю, що мої вірші не приносять нікому особливої радості, — сказав він. — Але я ніяк не можу відвикнути…
— Від чого?
— Висловлювати свої почуття у віршах.
— Чому ти про це заговорив?
— Тому що спали мені на думку деякі рядки. Поки ми бігли. Відійдемо на хвилинку. І я прочитаю. Тобі одному!
Я зрозумів, що нічого поганого Принц про мене скласти не міг. Тому мені схотілося, щоб Наташа теж почула рядки, що спали Принцові на думку. Адже так приємно, коли тебе хвалять у присутності улюбленого створіння!
Я, немовби на прохання Принца, відійшов убік. Але в той, де стояла Наташа. І сказав:
— Прочитай! Не обов'язково мені одному. І не обов'язково тихо. Навіщо ж ставати на горло власній пісні?
Ось що він прочитав:
Я збагнув: не виступи й оцінки
В пам'яті лишаються повік.
Алик в день оцей довів усім нам.
Що ділами славен чоловік!
Ми хвалить тебе завжди готові.
Лиш вертай до нас живий-здоровий!
Але й сам Принц Датський ніколи не був боягузом. Він запропонував:
— Хочеш, я піду разом з тобою?
— І я піду, — сказала Наташа.
У її фразі було тільки три слова. І в двох із них було лише по одній літері. Лише по одній! Але слова ці опекли мене (в позитивному розумінні!).
Я не збирався, як Покійник, говорити, що мрію загинути. Навпаки, після трьох Наташиних слів мені схотілося існувати далі, як ніколи досі!
Але так само, як ніколи досі, я ладен був ризикувати собою в ім'я високої мети: врятувати її маму. І всіх наших мам! Татки, мені здавалося, менше потребували порятунку.
На тому останньому привалі я зрозумів, що кохання може надихнути людину на багато що!
— Я розумію ваше бажання поділити зі мною труднощі, — сказав я. — Повірте: мені дуже не хочеться ставати на горло вашій пісні! І народна мудрість говорить: "Один у полі не воїн!"
Тут я подумав, що уже вдруге за якісь п'ять хвилин заходжу в конфлікт із старою народною мудрістю. "Певно, жодна мудрість не годиться на всі випадки в житті!" — вирішив я. Того дня думки й узагальнення буквально обсідали мене.
— В даному разі, — сказав я, — конче потрібно, щоб воїн був у полі один. Але ви весь час будете поруч мене! — Я глянув на Наташу. — Ну, а коли я не повернуся…
— "Лиш вертай до нас живий-здоровий", — сам себе процитував Принц.
— Постараюся, — відповів я.
— Ти йдеш? — тужливо сказала Миронова: вона боялася залишитись без керівництва. Все-таки командиром був я!
— Що ти замислив? — спитала Наташа. — Може, скажеш? Що ти замислив?..
— Я відкрию вам шлях до телефону! Я усуну Племінника!
— Усунеш? В якому розумінні? Фізично? — злякано прошепотів Покійник. — В якому розумінні?..