— За Станцією, недалеко. По той бік… — Квапливо й старанно, як Миронова, пояснив Гліб; йому хотілося, щоб я забув про його темне минуле!
— Там є телефонна будка? — спитав я. — Для міжміських переговорів?
— Одна будка є…
— Нам досить однієї! — вигукнув я так голосно й радісно, що всі підбігли до нас.
— Я знав, що ти придумаєш… Що ти знайдеш вихід! Такий у тебе талант! — сказав Принц Датський, який усе ще цінував чужі таланти.
— Зараз ми побіжимо на пошту, щоб урятувати Наташину маму і взагалі всіх наших батьків. Подзвонимо й скажемо, що все гаразд: затрималися, але до ночі приїдемо. Гліб покаже дорогу.
— Це велике діло! — сказав Принц, простягаючи свої довгі руки, щоб обняти мене. — І як усе велике, таке ясне й просте: подзвонити, заспокоїти. Це знахідка!
До чужих знахідок він також ставився з великою повагою.
Знову всі подивилися на мене з погано прихованим захватом: люди пам'ятають про останній вчинок.
Раптом Принц спохмурнів.
— Що сталося? — спитав я.
— Зовсім забув: у нас вдома немає телефону… Та це нічого. Мої батьки, на щастя, здорові.
І все-таки я поринув у задуму. Але ненадовго! Коли я починаю щось вигадувати, виникає справжня ланцюгова реакція: одна ідея чіпляється за другу. Так було й того разу. Я став навшпиньки й обняв благородного Принца:
— Даси мені свою адресу! Я продиктую її своєму старшому братові Кості, а він збігає і заспокоїть твоїх батьків.
В тому, що у Наташі є телефон, я не сумнівався. Я це просто знав. Іноді я набирав її номер і, якщо вона підходила, мовчки дихав у трубку. "Чого ви там дихаєте?" — сказала вона одного разу. Відтоді я перестав дихати.
— Веди нас, Сусаніне! — звертаючись до Гліба, урочисто мовив Покійник.
Я кинув на Гліба швидкий, але гострий погляд; сам того не знаючи, Покійник влучив у ціль: уранці Гліб, мов Сусанін, збивав нас з дороги. Тільки ж Сусанін вчинив так з ворогами, а Гліб із своїми друзями. В цьому була принципова різниця!
Ми побігли за Глібом. Чому ми поспішали, важко було сказати: до наступної електрички залишалося ще багато годин. Просто ми того дня звикли бігати, немовби нас весь час наздоганяла погоня. Але погоні, на жаль, не було! А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Подекуди виднілися калюжі, в які ми несхибно потрапляли. Грязюка нагадувала густу сіру кашу, яка апетитно чвакала під ногами. Дощ чимдалі дужчав, приємно освіжаючи в дорозі. Дерева ласкаво простягали до нас свої криві чорні руки…
Гліб біг поперед усіх. І не тільки тому, що ми не знали дороги: він, як і досі, дуже старався.
— О-он там! — на ходу крикнув Гліб, вказуючи на одноповерховий будиночок, над яким була синя, з білими літерами, вивіска: "Пошта. Телеграф. Телефон".
"Іще трохи, — мріяв я, — і Наташа зайде в будку, з якої все буває чутно. І я почую слова: "Мамцю, не хвилюйся!" Потім вона вийде й кине на мене швидкий, але вдячний погляд. А потім і ми будемо дзвонити… Грошей вистачить: адже батьки дали "про всяк випадок", а в підвалі витрачати їх не було на що!"
Вікна будиночка кликали, вабили мене до себе з такою силою, що я випередив Гліба. Ці вікна здавалися мені близькими й рідними до тієї хвилини, коли я побачив, що вони зсередини щільно зачинені віконницями.
Я одразу трохи відстав, і Гліб досяг будиночка перший. Але він не вибіг на ганок, а поступився, щоб я міг пройти. Я вибіг, смикнув за ручку, яка виявилася холодною і мокрою. А двері виявилися зачиненими.
"Вихідний день — неділя", — прочитав я на облізлій табличці.
О, які сумні несподіванки підсуває нам життя!
Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п'ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам'ятав!
Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!
І знову почалася ланцюгова реакція: ідеї одна за одною полізли мені в голову!
— А якщо побігти до сусідньої станції? Це далеко?
— Півгодини бігу, — відповів Гліб. — Але районна пошта тут… А там немає будок…
— Неділя — для всіх неділя! — похмуро виголосив Покійник. — Ти вважаєш, там уже почався понеділок?
— Навіщо ж так? — несподівано обірвав його Принц. — Навіщо говорити під руку?
— Ну, якщо він думатиме рукою, наші батьки приречені!
— Покійнику, не чіпай Алика! — сказав Принц Датський так само грізно, як говорив колись мені: "Не чіпай Покійника!" У його грудях билося чесне, благородне серце! Підтримка запалила мене:
— А куди ти, Глібе, вчора дзвонив з міжміської? Щоб попередити Племінника… Ну, про те саме… про що, ти знаєш. Куди ти дзвонив?
— На дачу.
— Виходить, там є телефон?
— Так. Його дідусеві… Він виступав на телефонній станції, і йому… Там навіть табличка… На апараті. "Гл. Бородаєву від вдячних читачів…"
— З цього телефону ти, Наташо, й подзвониш! — проголосив я з ґанку, наче з трибуни. — А потім, якщо залишиться час, і ми подзвонимо…
— Ні, — сказав Гліб. — Ти не знаєш Григорія. Він не дозволить… Коли ми його…
Гліб ще не знав головного — він не читав мого напису на столі: "Племіннику! Вітай свою тітку!" А якщо Племінник, на відміну від Гліба, вже прочитав ці слова? Тоді він і поготів не пустить нас до телефону! А то ще й зажене назад у підвал… Зустрічатися з ним страшно!
Так я думав, а вголос сказав:
— Що нам Племінник! Шестеро одного…
— Не ждуть! — підказала Миронова. І вперше в житті підказуючи, не вгадала.
— Не бояться! — поправив я її. І повторив: — Шестеро одного не повинні боятися!
— Ти не знаєш Григорія, — знову сказав Гліб. — Він же сидів… А ми не сиділи… Нам не подужати…
— Побачимо! — вигукнув я. Але, як і досі, стояв на гайкові, поспішати на "стару дачу" якось не дуже хотілося.
На допомогу мені прийшла ланцюгова реакція: нова ідея яскраво спалахнула серед ранніх сутінків!