Він вирішив перечекати до кінця тижня, а потім поговорити з Лебедем. Той давно й без жодної надії зітхав щоразу, коли бачив Сашкових спецназівців часів Південно-Західної кампанії. Навряд чи встоїть. А удвох, може, і вдасться крутонути авантюру.
У п’ятницю Сашко вийшов із дому вчасно, але на перший урок через корок ледве встигав. Влетів у школу перед самісіньким дзвінком, кинув черговому в гардеробі куртку, гайнув на сходи і… мало не збив із ніг новеньку.
– Привіт…
– Привіт, – відповіла вона. І повернулася, щоби бігти, але кульки від удару переплелися ланцюжками, довелося розплутувати.
– Це… хто в тебе? – спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.
– Брат. – Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.
Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:
– О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я – могила, ти ж знаєш… – Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. – Пробач, це я даремно про могилу.
Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.
– Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! – Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.
– Думав, ти захворіла, – не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.
– Ліпше б захворіла. – Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.
Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.
Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: "Ходімо в кіно". Безглуздо.
Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд – теж.
Чергували вже інші – на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.
Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких "я для товариша", та й охоронець на вході чатує…
Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові "12-Б". До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.
Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.
Подвір’я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.
– Відпустіть!.. – Сашко почув і завмер. – Та пустіть же.
– А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.
– "Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!.."
Оце так: Ромка Рукоп’ятов зі своїми "гієнами". Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп’ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…
– Та віддайте ж!
– Поглянь, які на ньому "звіру-ушки", ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.
– Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.
– Тіки стрічечки бракує.
– Я б ожив і зацідив козлам…
Стишена метушня, звук ляпасу.
– Поверніть зараз же! Негайно!
– Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!
– Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!
– До школи ходить, а уроків не втямить.
– Будемо вчити по-своєму. Шоб дойшло.
Дідова кулька так і рвалася з рук. Сашко примотав її до портфеля, портфель повісив на гілку старої липи, що росла у дворі. Не найкращий варіант, та не було в нього часу на варіанти.
Вийшов із воріт, повернув праворуч, до лави. Лишень шість із половиною кроків.
Рукоп’ят плюс четверо "гієн". Троє влаштувалися на спинці, ноги в забрьоханих багнюкою черевиках уперли в сидіння; один оперся об паркан, Ромка тримає у витягнутій руці кульку, а лівою відштовхує Настю.
– О, ще дрібнота.
– Греби собі далі, головастику, щезни! Чи ніс засвербів?
І Настин погляд: зляканий, з краплинкою сльози на щоці.
– Віддайте їй кульку, – звелів Сашко й засунув руки до кишень. – Хутко!
Вони зареготали, один мало з лави не навернувся.
– Ти вашч-чє хто такий, шмаркля? – процідив Рукоп’ят. – Кавалер, певно? Лицар круглого очка? Тіки цвірінькни – посвятимо. Вали звідси. І в темпі.
– Поки ми добрі, – підтримав веснянкуватий Гарик Антипов.
Сашко похитав головою.
– Зараз фізрук прийде. Покликали вже.
– І хто встиг? Ти? Роздвоївся?
– Чергові, я їм сказав.
Рукоп’ят передав кульку Антипову й ступив крок до Сашка.
– Оце ти тупак, лицарю, геть чисто мізків нема. Фізрук другий день як грипує. Чи ти чергового до нього додому покликав?
– Годинки через дві буде, – зареготав здоровило Ковпаков. Почухав худющу свою шию, зіскочив із лавочки. – Якраз шоб твої запчастини зібрати.
– Тримай його, Дімоне, – наказав Рукоп’ят. – А ти, Ковпаку, – шмарклю.
Сашко закусив губу й подумав, що зі школою можна попрощатися. Коли випишуть із лікарні, забагато пропустить, до "відмінно" не дотягне, хоч лусни.
А ще йому стало цікаво, невже всім у такі моменти спадає на думку всіляка неважлива дурня.
Дімон Циркуль відклеївся від паркану й нехотя рушив до нього. Сашко чекав. Усе, як учив дід: нехай візьме його за руку, хай лишень доторкнеться – вдарити поміж ніг і відразу в носа.
Ну, хоча б межи ніг, якщо встигне.