Сашко всі сорок п’ять хвилин думав лише про одне. Наче до хворого зуба, час від часу торкався до чохла з ножиком і переконував себе, що це збіг. Власне, і не збіг, час різний. Тато сказав "півгодини тому" – і майже одразу продзвенів дзвінок. А ножик Курдін кинув, вважай, через дві-три хвилини після початку.
Тож не збігається, не збігається!..
Але на душі було ще огидніше, ніж перед минулим уроком.
Лебедю мати вже телефонувала на мобільний, і Денис до Сашка з питаннями не чіплявся. Після уроків вони швидко зібралися й хотіли одразу йти до Лебедя додому. Звідти можна було передзвонити татові й дізнатися, як там дід (і як там мама).
– Не люблю, коли випендрюються. Ножик-шможик, дід йому подарував, ага. – Курдін стояв, як зазвичай, оточений вдячними слухачами. Вдавав, що розмовляє з кулькою. Ділиться, бач, новинами, розказує, як день минув. – Теж мені, скарб – ножик дикуна! Між іншим, його дід – тричі зрадник і злочинець. Спочатку був просто шкідником, проти президента партизанив, потім – типу, миротворців підтримував, а зрештою всіх зрадив. До нас утік, нібито віршики писати. Ще не факт, до речі, що він не шпигун. Може, ці віршики таке ж прикриття, як у "Світанкові над Чайною бухтою"…
Сашко озирнувся, піймав меншака, що якраз вибігав надвір:
– Потримай-но, – тицьнув йому до рук портфеля.
– І мою, – похмуро додав Лебідь, скидаючи з плеча спортивну сумку. – Про всяк випадок.
– …там, – гнув своє Курдін, – теж, якщо пам’ятаєте, був такий собі правильний і стражденний художник, а наприкінці першої серії…
Він помітив Сашка з Лебедем і осікся.
– Ану повтори, – процідив Сашко. – Повтори, гадюко!..
Зрештою вони вирішили спершу зайти до Сашка додому, щоби той переодягнувся. Та й Лебедю не завадило би привести себе до ладу. Його мати поверталася пізно, батька в них не було, натомість була прабабця, немічна, але уважна, наче кобра.
– Я б йому зацідив, якби Вадько не втрутився.
– Дурний ти, Турухтуне. Якби я не втрутився, вони б утрьох тебе змолотили.
Сашко гмикнув і помацав пальцем синець на вилиці.
– Нічого, нехай тепер пострибає, подістає кульку. Із душолова, ха!.. А Вадько із Бобирком – козли, що полізли.
– Перед Курдіним вислужуються.
– Факт!
Ліфт не працював, піднімалися сходами. Перед дверима Сашко зупинився й довго шукав ключі.
– Як думаєш, – запитав Лебідь, – Курдін предкам поскаржиться?
Ключі знайшлися в портфелі, аж на дні. Сашко знизав плечима, відчинив замок.
– Поскаржиться – то й поскаржиться. Перший почав. Знатиме на майбутнє.
Говорив він тепер насилу: з кожним рухом губа в тому місці, куди зацідив гад Курдін, боліла чимраз відчутніше.
– Давай до ванни. А я поки прихоплю мобілку й одяг.
Лебідь кинув у куток сумку і мовчки пішов промивати бойові садна. Чути було, як він стиха сичить і бурмоче на адресу "козлів" щось загрозливе.
Сашко поставив чайник, зазирнув до шафи й витяг сорочку з джинсами, щоб перевдягтися. Мобільного на столі не було. Він перевернув усе в тих місцях, куди міг його покласти, і лише тоді здогадався: якщо батьки телефонували, то мобіла вібрувала й напевне впала на підлогу. Там її і знайшов.
Встаючи, стукнувся головою об стіл і потім з півхвилини стояв перед вікном, потираючи маківку. З вікна видно було дитячий майданчик, нині безлюдний. Тільки на іграшковій лавочці сидів, смішно витягнувши ноги, якийсь чоловік у синьому плащі – легкому й підтоптаному. Хоча на безхатька незнайомець не скидався: побритий, "доглянутий".
Дивився чоловік просто на Сашка.
Кілька секунд хлопець, завмерши, намагався не рухатися й навіть не дихати. Потім зрозумів, що незнайомець дивиться не конкретно на нього, а загалом на їхні вікна.
– Ти чого так довго длубаєшся, Турухтуне? Чайник уже закипів. Іди мерщій… Агов, усе гаразд?
Сашко відірвався від вікна й неуважно кивнув:
– Гаразд…
Вони попили чаю і рушили до Лебедя.
Ножик Сашко вийняв і сховав у найдальшому кутку нижньої шухляди столу. Двері замкнув на всі замки.
Коли проходили повз арку на подвір’я – не стримався, зиркнув.
На-дитячому майданчику нікого не було.
* * *
"…не приходячи до тями, на сімдесят шостому році життя…"
Частина друга
До школи він повернувся в понеділок. Прибіг вчасно, з дзвінком. Сів поряд із Лебедем і обережно прив’язав на гачок обіч парти мідний ланцюжок.
Вивчали сферу і її властивості. Сашко накреслив у конспекті циркулем коло, позначив пунктиром вісь, намалював дуги. На дідову кульку намагався не дивитися й до перешіптувань позаду не прислухатися.
Кулька на сферу в конспекті була геть не схожа. Дещо витягнута, за розміром як футбольний шолом чи солдатська каска; кольору вишневого сиропу, щедро розбавленого водою.
Тато сказав: зате з hi-float-покриттям, від передчасного здування. І підвищена чутливість до магнітного поля, у разі чого – дев’яностоп’ятипроцентна вірогідність, що повз дроти-душелови не пролетить. Мама на це стомлено усміхнулася й попросила Сашка, щоби розмовляв із дідусем якнайчастіше.
Сашко пообіцяв.
Батькові – потім, коли мама пішла спати, – Сашко пообіцяв учитися краще, ніж колись, краще за всіх у класі.
Дідові операції коштували дуже дорого, а ще дорожче – ті півтора тижні, коли його не відключали від апаратів. Могли б і довше не відключати, але лікар сказав: нема сенсу, сказав, що краще не буде вже ніколи, що останніми днями дідові навіть погіршало.
Мама цілу ніч проплакала, а потім погодилася.
Батько заліз у борги, щоб заплатити за дідову кульку і пристойне місце в душниці. І тепер у Сашка було два виходи: вчитися на самі десятки чи вилетіти зі школи в державний ліцей, значно гірший і на іншому кінці міста.
Кульки він соромився. Відтоді, як батьки забрали кульку з аніматорію, Сашко жодного разу з нею не розмовляв.
Не знав про що. Не знав як.
Замкнувся в кімнаті – вона тепер належала тільки йому одному – і сказав своїм, що готує уроки. Справді: готував. За півтора тижні надто багато пропустив.
Кулька висіла над дідовим столом і ледь помітно гойдалася. Увечері першого ж дня Сашко не втримався, обережно обхопив її руками й притиснувся вухом до пружного боку.
Всередині була тиша. Коли б не підвішений біля основи жетон із нержавійки – ні за що не відрізнив би від звичайної гелієвої кульки.