На лихо, батьки сьогодні мали повернутися з роботи раніше, ніж зазвичай.
– Нічого. На крайній випадок завершимо завтра, – відмахнувся Лебідь.
Вони надули кульку-обманку, поряд прив’язали дідову.
– Ні, ну, в принципі, схожі, – скептично підсумував Лебідь. – Але ж, звісно…
У розпал роботи у двері подзвонили. Сашко кинувся ховати пензлики, перевернув банку, брудна вода залила килим. Лебідь гарячково зіжмакав кульку-обманку, роззирнувся, засунув у шухляду.
– Та ж розмажеться!.. – прошипів Сашко, вибігаючи. – Дурило!
Він потягся до вічка – і полегшено видихнув. Не батьки, не охоплений жагою помсти Рукоп’ят, навіть не тітка з ЖЕКу, перевіряти лічильники.
Настя.
– Ми ж збиралися в парк. Забув?
– О, привіт! – визирнув з-за Сашчиного плеча Лебідь. – А ми тут солдатиків розмальовуємо… кхм-кхм… – Він відсунувся, аби ще раз не отримати ліктем у живіт. – Ти заходь, чого на порозі стовбичити. Турухтун чаєм пригостить.
– Дякую, чомусь не хочеться, – сказала Настя. – Може, іншим разом.
Вона розвернулася і вже почала спускатися сходами, коли Сашко нарешті наважився.
– Зачекай, Настю. Зажди! Це не солдатики, тут інше… Тут…
І він їй усе виклав, від початку до кінця.
Двері на той час уже зачинили, обманку витягли з шухляди. Лебідь намагався її розправити – не без успіху.
– Чому ж ти досі мені не розповів?
Сашко невизначено знизав плечима.
– Він не хотів робити тебе співучасницею, – пояснив Лебідь, розкладаючи пензлики. – До речі, якщо вже так усе склалося, чи не принесеш ганчірку з ванної? Бачиш, понарозливали ми тут… Гей, Турухтуне, та досить мене вже тузати, я ж не боксерська груша!
Вони поприбирали й заварили чай. Сіли відпочити, перш ніж знову взятися до справи.
– Слухайте, я можу чимось допомогти?
– Фарбувати вмієш? – поцікавився Лебідь. – Якщо ні – то хіба мудрою порадою. У нас, до речі, є одна невирішена проблемка…
– Лише одна? Ви взагалі-то навіщо фарбувати почали?
– Ну, а як… – не зрозумів Сашко.
– Сліди від фломастера – це ясно. А решта? Фарба рано чи пізно зітреться. І що ти скажеш батькам?
Лебідь пхикнув, ображений:
– Так, Зіміна, давай більше конструктиву. Критикувати просто, тут багато розуму не треба.
– Від дурня чую. Ви його "намалюєте" пошарпаним – супер, молодці. Але від цього він пошарпаним не стане. То краще вже зробіть його таким.
– Є конкретні пропозиції? А то нам ще розводи змивати, які, між іншим, через тебе…
– Досить! – не стримався Сашко. – Усе, пауза, стоп. Гляньте на годинник, блін. Батьки от-от прийдуть.
– "От-от" – це коли? – уточнила Настя. – Нам треба з півгодини. Я вже подивилася, пралка у нас така сама, я розберуся.
Лебідь із Сашком перезирнулися.
– А й справді, – сказав Лебідь, – може спрацювати. У принципі.
Результат виявився навіть кращий, ніж очікували. Вони повісили обманку поряд із дідовою кулею, і Сашко зачудовано видихнув:
– Точнісінько така сама.
– Варто додати тут і тут сліди від фломастера, – в’їдливо зауважив Лебідь.
Вони ще раз зусібіч оглянули кульку.
– Можна й не додавати, – сказала Настя. – Їх і так майже не видно, ніхто не помітить. Чи вирішать, що самі стерлися.
– Ну, в принципі…
– Залишилося тільки стрічечку перевісити, – підсумував Сашко.
– А тепер розкажіть мені, як ви збираєтеся його… е-е… відпускати. Повсюди ж душолови. Вони притягнуть його до себе – й усе.
– От, – гонорово кивнув Лебідь. – У самісіньке яблучко, Зіміна.
– І?
Вони перезирнулися.
– Ну, ми поки над цим працюємо…
Правда полягала в тому, що нічого путящого їм на думку за увесь цей час так і не спало. Дертися на дах? Без шансів, бо кожен дах сам собою вже душолов. Поїхати за місто – нереально, це потребує грошей, а Сашко останні віддав за обманку. Знайти в парку найвище дерево? Та й над парками ж протягнуто дроти.
Усе влаштовано так, аби жодна душа не постраждала, випадково не полетіла, не загубилася.
Бони з Лебедем робили обманку, дуже умозірно уявляючи, що буде далі. Сподівалися: якось уже пощастить.
– Ясно, – сказала Настя. – Ну, може, це прозвучить безглуздо, але… про душницю ви не думали?
– Про душницю мої батьки думали. І якщо ми не знайдемо вихід, вони його туди віднесуть.
– Ти не зрозумів. Я мала на увазі; нам самим піднятися на якийсь там сотий поверх і випустити кульку звідти. Там точно – жодних душоловів, їх на такій висоті не натягають. Навіть душоловні плоти так високо не літають.
– А чом би й ні! – гмикнув Лебідь. – Ідея суперська! Ти, Зіміна… – Він раптом посмутнів і замовк, закусивши губу. – Ні, – додав, – не суперська. Навіть навпаки. Без дорослих нас туди просто так не пустять. І тим більше з кулькою…
– Це ж душниця, – відмахнувся Сашко. – От коли б ми хотіли винести – інша річ.
– Ага, ти принесеш, а тебе охорона запитає: ви куди це її, юначе? на зберігання? – то ходімо. Подумай, Турухтуне. Та й хто тобі дозволить виходити з кулькою на балкон на сотому поверсі? Навіть не смішно.
– Еге ж, не смішно, – сказала Настя. – Кульку можна сховати, щось вигадаємо.
– А дорослих, щоб нам склали компанію, знайдемо й переконаємо, так?
– А дорослі не потрібні. Нас і так пустять.
* * *
Задля такої справи Лебідь пожертвував своїм старим м’ячем. М’яч розрізали, поклали туди дідову кульку, обмотали скотчем. Настя сховала його собі в заплічник, під кофтину, книжку і пляшечку з водою.
Увесь вечір Сашко очікував на катастрофу. Не міг ані читати, ані дивитися тєлік, за столом мовчав, насилу подужав одну котлету, другу лише роздлубав. Щоразу, коли мама проходила через вітальню, – прислухався, затамувавши подих.
На лихо, вона сьогодні влаштувала прибирання. Протерла пилюгу, зокрема – й із кульок, бабусиної і обманки. Сашко пішов до своєї кімнати, аби не видати себе жестом чи поглядом. Серце гепало в грудях, наче ковальський молот.
Він уявив на хвильку мамину реакцію, якщо вона раптом виявить підміну. Зараз чи через місяць, чи навіть через рік.
Спав кепсько – то дрімав, то прокидався. В один із таких моментів у напівсні-напівуяві Сашкові привиділося, як він, діставшись даху, підстрибує, намагається якнайвище закинути дідову кульку – раз, удруге, утретє – аж раптом і сам починає повільно злітати в небеса, повз нього пропливають хмари, зрештою він цілком занурюється в них, довкола біло-білісінько, він пливе крізь щось пухнасте, невагоме – і раптом розуміє, що на багато тисяч, мільйонів кілометрів він – сам-один, і нікого довкруж, небеса – порожні, і от він уже йде крізь густу блискітливу траву, навколо – випромінює сяйво ліс чи сад, але в саду теж порожньо, як у школі влітку чи в зачиненому на ніч супермаркеті, і гасне луна від кроків, однак лишається відчуття незаповненості, мертвоти. Запустіння.