Сашко похитав головою.
– Пробач.
– Ну, тоді просто позич…
– Деню, я їх продав.
– Що-о-о?! Ти здурів, Турухтуне?
Сашко стенув плечима і долив чаю.
– Усіх?! Правда?!!
– Не всіх. Фронтирників, спецназ і гвардійців.
– На кіно, – здогадавшись, похмуро сказав Лебідь. – Альфредо, блін, Щиродушний.
Сашко не став його виправляти: не на кіно, на концерт "Химерного дона". На кіно йому поки вистачало кишенькових.
– Оце відколов!.. – Лебідь глянув так, ніби одночасно шкодував і заздрив. – А мені мати відмовила: без нових обійдешся, і так складати нема куди. – Він ухопив верхній, найбільший мандарин, і почав чистити. – Слухай-но, а може, не варто тобі заморочуватися? Ну, з дідом. Для школи накатай без закидонів. Як усі пишуть. А вже потім для себе…
– Теж ідея, – сказав Сашко, щоб закрити тему.
Батьки повернулися пізно, святкували річницю весілля. Лебідь на той час уже пішов, а Сашко гортав дідові записи й робив нотатки в записнику.
У передпокої спалахнуло світло, чутно було, як тато щось прошепотів мамі, і вони засміялися, тихо і весело. Роззувшись, зайшли до вітальні. Пахло від них рестораном, мама несла в руках розкішний букет. Сашко ясно й чітко побачив раптом, якими вони були років двадцять тому.
– Не спиш іще?
– Та ні. Читаю…
– Відпочив би, телевізор подивився. Свята ж.
Сашко неуважно кивнув.
– Тату, можна тебе про щось запитати?
– А ти спробуй. – Батько дістав із серванта вазу й тепер лишився із квітами в руках, доки мама у ванній споліскувала їх й набирала води. Виглядав кумедно.
– Татку, я тут намагаюся розібратися… ну, з дідом. Ти ж стільки років його знав – розкажеш, яким він був?
Батько переклав квіти в ліву руку, а правицею несподівано міцно стиснув Сашчине плече.
– Не зараз. – Він кинув погляд на двері, повторив: – Не зараз, добре? Вона ж тільки почала забувати. І… знаєш, синку, для курикулуму, як на мене, це не обов’язково: що та як я пам’ятаю. Я обіцяв, це правда, але…
Мама з кухні перепитала, чи всі питимуть чай. Батько бадьоро підтвердив: ще б пак!
– Словом, захочеш поговорити – поговоримо, – підсумував батько тихо й серйозно. – Але без неї. Домовилися?
Після чаювання Сашко повернувся до записника. Перечитав складений за вечір список із десяти імен: дідові друзі, колеги, конкуренти, вороги. Насправді їх було значно більше, особливо ворогів, але ж якщо всіх виписувати, жодного записника не вистачить. Знову таки, половину з них спробуй знайти: хтось на півострові, хтось уже й у ті часи, коли дід вів нотатки, був похилого віку і зараз, певно, помер. А доступ до кульок мають лише близькі родичі.
Сашко подумав, дописав ще одне ім’я і пішов спати.
* * *
Будинок був елітний: різьблені лавочки біля під’їздів, сніг розчищено, доріжки посипані піском, ялинка на подвір’ї щедро прикрашена фольгою і саморобними кульками. Поряд хижо вищірилася снігова баба, ніс із мочалки.
У кожному під’їзді по консьєржці.
Сашка пустили одразу, він навіть здивувався. Піднявся на чотирнадцятий поверх чистим, просякнутим ароматом суниці ліфтом і пішов коридором, приглядаючись до номерів квартир. Сто шоста була в самому кінці, він подзвонив і слабодухо розмріявся: а раптом нікого? Хоча якби не було нікого – хіба консьєржка пустила б?
Двері відчинив лисуватий похмурий чолов’яга, крикнув, повернувшись: "Мишаню, до тебе!" – і жестом звелів Сашкові заходити. Показав, де роззутися, дав капці і зник раніше, ніж той здогадався запитати, а куди далі?
– Вам, юначе, чаю чи кави? – До вітальні зайшла висока, дуже вродлива жінка. Таких знімають у кіно, у ролі королев та неоднозначних героїнь.
– Та я на хвилинку…
– Навіть не думайте. Лікарі не дозволяють йому поки вставати, – вона махнула витонченою рукою, – самі розумієте, він уже божеволіє. До свят хлопці провідували, а потім… Перепрошую, як вас звуть?
– Олександр, – нащось сказав Сашко.
– А я Олександра Григорівна. То ми з вами майже тезки. – Вона простягнула йому правицю, Сашко, засоромившись, потиснув. Певно, треба було поцілувати, подумав він і розсердився: от дурниці! Це ж не середні віки!
– Ходімо, я вас до нього проведу. То вам чай чи каву? Зелений, чорний, червоний, білий, жовтий? З медом, з варенням? Михайло в нас віддає перевагу виключно червоному.
Пройшли коридором, завішеним старими вицвілими афішами. На деяких із них Сашко помітив дідове ім’я.
Олександра Григорівна постукала у двері праворуч і, не чекаючи на відповідь, зайшла.
– Мамо, а я б от, знаєш, не відмовився… – Схудлий, блідий Курдін помітив Сашка і здивовано кліпнув. – О, привіт!
– Олександр зайшов тебе провідати. Чай я зараз заварю, а ви поки можете спілкуватися. – Бона вийшла, акуратно зачинивши двері.
– "Олександр"? – перепитав у Сашка Курдін, вигнувши брову. – От просто "Олександр"?
– Привіт, Михайло, – промовив Сашко, викладаючи на столик біля ліжка коробку з печивом. – Ти як загалом?
Курдін скривився.
– Живий. А ти?..
– Та я подякувати хотів. Ну… Взагалі-то раніше треба було зайти, але…
Курдін відмахнувся, підтягнув до себе коробку, і зиркнувши на двері, видобув печиво.
– Без проблем. Звертайся, раптом що. Чим там усе завершилося? Мати мені до ладу не сказала, вони тут усі… – він зробив непевний жест. – Типу, бережуть мене.
– Усе кодло зі школи витурили. Якийсь час говорили, що буде суд…
– Не буде, – перебив Курдін. – Мої вирішили не роздмухувати історію. Це я знаю, про суд і про школу. А загалом? Рукоп’ят більше не ліз? Щоб помститися там… відвендетити.
– Рукоп’ят на лікуванні.
– О! Грищук – силачуга. А на вигляд і не скажеш. Настя як?
Сашко повів плечима.
– Та нормально. Вона тобі не телефонувала?
– З якого дива? Ми з нею не надто й спілкуємося. Дівчиська, про що з ними говорити?.. – Курдін із награною недбалістю знизав плечима. – А я, блін, уяви, на "Легенду…" не потрапив. Рік чекав – і на тобі. Крута?
– Дивитися можна. До речі, її ще довго крутитимуть, може, встигнеш.
Курдін махнув рукою.
– Ці козли…
– Михайло! – обурилася Олександра Григорівна, заходячи з тацею в руках. – Що за лексика?!
– Пробач, мамо. – Курдін почав звільняти столик, при цьому печиво засунув якнайдалі, щоб не було видно надірвану коробку.