А потім уже стало пізно, гукай, не гукай – байдуже.
Пройшовся трохи вздовж одного з рядів. Навмання, просто аби не стовбичити, як бевзь. Уперше зауважив, які збляклі тут кульки. Запхані до комірок, вони досі рвалися вгору, втискалися у стіни; зрештою з овальних ставали сплюснутими. Інші – старіші – втрачали пружність і скидалися на здуті, підгнилі томати.
Здалося: праворуч за стелажем батьків голос. Чимшвидше пішов до перехрестя, повернув, стримуючи себе, аби не бігти – йти.
Нікого. Узагалі нікого, навіть чужих людей немає.
Так, сказав собі. Так… Головне – не панікувати. Вказівники на перехресті. Повинні бути.
Повернувся. Не було.
Заспокоїв себе: трапляється. Витер спітнілого лоба.
Знайшов наступне перехрестя. Вказівник. До виходу – он туди, тож…
Не біг. Майже. Просто дуже швидко йшов. Не гупав підборами, ні.
Упав лише тому, що, повертаючи, невдало поставив ногу. І зовсім не через паніку, ні.
Уже коли вставав, здогадався. Наче після важкої напівдрімоти в рейсовому автобусі: ривком приходиш до тями й раптом із тиші вивалюєшся в місиво чужих звуків. От щойно не чув – і раптом чуєш.
Це було нескінченне й безтямне шепотіння звідусіль. Ніби в крамничці годинникаря – цокання дзиґарів. Наче бурмотіння кількох десятків радіоприймачів у майстерні.
"Воно, – зрозумів, – було тут завжди. Просто я звик і не вслухався. А воно було тут завжди".
Слів годі було розібрати. Подумав: на щастя. Збагнув, чому традиційно тутешніх хранителів вважають трохи божевільними. Дивно, як вони взагалі витримують.
Дитячі голоси. Жіночі. Чоловічі. Байдужі. Розгублені. Сповнені відчаю. Злі. Вимагають, благають. Хриплять і стогнуть. Співають. Заїкаються.
І жодного радісного.
Усі говорили разом. Не чуючи один одного, може, подумав він, навіть не підозрюючи про існування поряд когось іще.
"І так – до самого кінця". Його знудило, наче з’їв несвіжу рибу.
Запах старої гуми, цвілої води, пилу. Тьмяне світло. Металевий присмак у роті.
Голоси заповнювали весь довколишній простір. Витісняли живих людей, думки, почуття, сам час. Залишились тільки стелажі й голоси.
"І я, – подумав Сашко, – і я колись… оце точно так само".
Він зіштовхнувся з батьками біля ліфта. Тато насварився на Сашка ("ми тебе вже годину шукаємо, місця собі не знаходимо! хіба так можна!.. ти де стільки часу ходив?"), мама просто мовчала. Повернулися за кульками предків і відбули все необхідне.
Сашко вже майже не зважав на голоси, звик до них, як звикають до цокання годинника чи бурмотіння радіоприймача.
Предків він так і не зумів почути, але не здивувався: чимало кульок мовчали. Одні – як мовчить задумлива людина. Інші – як німий жебрак. Дехто – як порожній корпус телевізора.
Предки мовчали так, як мовчить на протилежному кінці слухавки смертельно втомлений хворий.
* * *
– Ти розмовляв сьогодні з дідусем?
– Так, мам! Дякую, мам! – Він відніс тарілки до раковини, помив і втік із кухні, доки не посипалися нові запитання.
Батько у великій кімнаті дивився вечірні новини. Мама сіла з ним поряд.
– Таки підписали! – Батько кивнув на екран, де представник півострова тиснув руки очільникам урядів. – Думають, це вдала оборудка. Придурки. Відтяли ласий шмат, еге ж!
– Тат, – почав Сашко, – а що поганого? Он у школі розповідали, що колись давно весь півострів був наш. Тож просто відновлюється історична справедливість.
Мама сумно всміхнулась, а батько похитав головою:
– Нам власних проблем бракує? Був, не був – зараз, після всього, що там сталося, ділити й розтягувати його на шматки… У країні десятиліттями точилася громадянська війна. Там усе треба відновлювати, з нуля, розумієш. За чий кошт? Та воно б і хай, якби… Відбудувати все можна. А що вони робитимуть із людьми? У мізки до кожного не залізеш, свідомість не переформатуєш. Вони інші, а наші не хочуть це розуміти. Дві руки, дві ноги, одна голова – еге ж. А в голові, – батько постукав пальцем по скроні, – усе по-іншому. Понад сім століть минуло, а вони досі не визнають душниць, вважають усе це – єрессю і відступництвом.
– Дід також не визнавав, – нащось раптом заперечив Сашко. – Але… це ж нічого не означало. Він же не був поганим.
– А я й не кажу, що вони там усі "погані". Вони інші. Їх насамперед зрозуміти варто, а не заплющувати на це очі. І вони мають захотіти нас зрозуміти, інакше вийде розмова кота із собакою. Один метеляє хвостом, коли лютиться, а інший – коли радіє. Так і в нас із ними…
У себе в кімнаті Сашко витяг записник, довго сидів над чистою сторінкою і крутив у пальцях олівець. Потім намалював собаку і кота, мультяшних і загалом дуже схематичних. Коли б хтось вирізьбив таких у душниці, на колоні поряд із лицарем, – виглядали б цілком природно.
Дідова кулька висіла над його столом у протилежному куті кімнати. Гойдалася попри те, що протягу не було.
– Я знаю, що ти там, – сказав Сашко самими вустами.
Куля мовчала. Дід мовчав.
Сашко встав і завмер просто перед нею. Як робив це щовечора.
Потім узяв із полиці книжку, яку дід не встиг дочитати, і відкрив там, де вчора зупинився. Сів, увімкнув настільну лампу.
– "Полум’я свічок тремтіло від вітру. За вікном періщила злива, по-осінньому байдужа і, як видавалося, нескінченна. І полум’я, і дощ заколисували. Навівали спокій.
Даргін раптом зрозумів, що отетеріло дивиться на Пандору Еммануїлівну, не насмілюючись повірити почутому.
– Але ж як?..
– Еге ж, голубе, – усміхнулася графиня, – це ж так лишень видається, що пам’ять у всіх однакова! І йдеться мені не про Божий дар запам’ятовування – але ж про здатність згадувати. От, скажімо, сучасні вчені вважають, що саме цим людина відрізняється від звірів.
– Але ж тварини здатні научатися, не потрапляти двічі в одні й ті самі пастки. Випадки відомі, й чимало…
– Відомі. Але що дозволяє нам стверджувати, що звірина пам’ять влаштована так само, як наша? А якщо вони не пригадують? Якщо всі ці "випадки" фіксуються як нові інстинкти? Так, дійсно: пес, що дивом врятувався від шкуродерів, наступного разу, заледве побачивши їх, біжить геть. Але чи розуміє він, нащо це робить? Бо ж тваринам не властиве самоусвідомлення – тільки набір біологічних механізмів і здатність ці механізми впродовж усього свого життя примножувати. Ґрунтуючись на досвіді, певна річ. А пам’ять людини – складніша, тож має бути різноманітнішою у своїх проявах. Ми вдосконалили подаровані нам природою можливості. Ми формуємо (чи в нас формуються) спогади, які ми здатні аналізувати і тлумачити на власний розсуд. Ще й видозмінювати, мабуть. До того ж ми давно вже почали формувати певну спільну пам’ять, пам’ять, що лежить поза межами досвіду окремого індивідуума. Але при цьому підсумовує головне в кожному з нас.