— Ікона! — здивувався Туровець.
— Але яка! — з гордістю знавця мовив садівник.
— Святий Юрій чавить змія.
— Ви гляньте лишень, яке мужнє, яке напружене обличчя в Юрія, нелегко битись йому з лютим ворогом. Це образ не так святого, як воїна, якогось нашого пращура, що теж мусив битися зі своїм змієм, як ми зі своїм. Такому образу ціни немає.
— Де ж ви його взяли? — запитав Туровець, якого теж вразила вольова непохитність Юрія, його строгі в напрузі бою очі й великі робочі руки, що списом чавили гада.
— Я його знайшов на ярмарку в якогось макоцвітного гендляра і віддав у церкву. А оце завтра до нас має приїхати пан Пасикевич з отими німецькими знавцями, що обдирають музеї і храми. То я й забрав з церкви найкращі образи. Переховаю тут, поки наші не повернуться, бо святині легше втратити, аніж знайти.
— Це правда. І де ж ви їх заховаєте?
— В оцій хаті. Замурую святих, як грішників, бо такий час,— і старий похилив голову.
Туровець обняв його.
— Прощавайте, Югине Івановичу.
— Ходи здоровий, ходи здоровий, ходи здоровий,— тричі, як заклинання, сказав садівник, а потім похнюпився: — Ти, Максиме, мабуть, ніколи не думав про мою грішну душу? Мовляв, елемент...
— Чого ж? — здивувався такою мовою Туровець.— Ваша душа біля святих ікон ходила.
— Та ходила і коло святих, і коло фальшивих, бо не позбулися фальші ні люди, ні ікони. І прожив я вік титарем, але душа моя поривалася до чогось більшого. Та на більше не спромігся то через складності, то через таких забісованих, як васюти, а то через різні підозри. І ось уже старість заглянула в очі, коли частіше думається, що сам обікрав свою долю, не зумів розпорядитися нею. То коли я зможу чимсь допомогти тобі, не забудь, де моя хата стоїть, де моя грішна душа за такими людьми, як ти, скучає.
— Спасибі, дядьку Югине, спасибі,— розчулено поклав руки на плечі старого.
— Може, вашим хлопцям якийсь віз яблук привезти в ліси?
— Хай звикають до кислиць.
— Чоловік до всього звикне, тільки не до біди,— осінь пройшла по скорбному обличчю старого.— Така біда, Максиме, така біда, тільки дерево й не чує цього — аж потріскує од врожаю.
Раптом вони насторожились: від саду почувся тріск, а потім загупали плоди.
— То гілка відчахнулась, мов чиєсь життя...
* * *
Раннім ранком Туровець добрався до своєї землянки і щиро зрадів, коли йому назустріч кинулась Софія Снігурська, за плечима її погойдувався старенький карабін і сумка з червоним хрестом.
— Ви вже тут, Софіє Петрівно?
— З позавчорашнього дня очікую вас. З позавчорашнього.
— Звикаєте до лісу?
— Потроху.
— А ще хтось є?
— Учора прийшли Білокінь і брати Шаламаї.
— І як вони?
Софія Петрівна розсміялася:
— Білокінь і досі журиться харчами, хоча й пригнав приблудну корову. Сам пасе, сам доїть, сам і на сіно старається їй. Чуєте? — повела головою в бік струмка, звідки смачно шаржакала коса. Ось вона стихла, і до сонячних промінців злетів, поєднався з ними срібний передзвін, який витягують мантачкою умілі косарі.
Все мирне життя, що стояло за цим передзвоном, озвалося в душі вчительки.
— Невже це не вернеться? — зітхнула вона.
— Усе це вернеться: і дзвін коси, і дзвоник у школі, і сонце повернеться наше...— Він намірився піти до косаря, але стримав себе.— А як Шаламаї?
— Учора принесли чотири протитанкові міни, розклали на траві, поворожили біля них і почали сперечатися, де найкраще поставити це добро. Потім до самого вечора грали на своєму інструменті, а тепер пішли блукати по лісах. Здається, маємо справжніх одчайдухів. А ось і вони!
До землянки наближалися окоренкуваті брати Шаламаї, всі троє в добротних юхтових чоботях, у зручному грубошерстому одязі й баранячих шапках. За поясом кожного висіло по три в зелених сорочках гранати.
Туровець згадав свій вінок бомб у громадянську війну, посміхнувся:
— А чи не зарання, хлопці, понадівали шапки?
— Вони нам тепер будуть замість подушок,— відповів старший брат Василь і вклонився.— Батько-мати передавали вам привіт.
— Спасибі. Як вони?
— Журяться та печаляться,— зітхнув Василь, і посмутніли його брати.
— А де ви дістали міни?
— Виколупали з мінного поля,— буденно відповів Павло Шаламай, наче й не ризикував з братами життям.
— І де ви думаєте закласти їх?
Шаламаї переглянулись, покосували на Василя.
— Найкраще, гадаємо, ген-ген подалі від землянки, і не на асфальтовому шляху, а на звичайній дорозі. Ми оце з охотою пристроїли б пару мін біля Карпишиного ставка,— у темних половецьких очах Василя спалахнули завзяті вогники.
— А чого саме біля ставка?
— Там гребля вузька, і коли пофортунить — підірветься перша машина, можна буде й задні прострочити,— і торкнувся рукою гвинтівки.— Як ви на цеє?
— Хай буде по-вашому,— погодився Туровець, вдивляючись у далечінь, у отой став, де водились півпудові коропи.
Надвечір другого дня вони усім своїм невеличким загоном добралися до Карпишиного ставка, тут обабіч греблі стояли старі корчакуваті верби, за греблею стіною підіймався густий очерет, а за ним скидалася риба, підворушуючи призахідне сонце; в його останніх променях рожевіли і падали на воду чайки. Ніщо тут не нагадувало про смерть, але вона кожному давала про себе знати.
На узліссі обабіч греблі стали з рушницями напоготові дозорці, а посеред греблі в розмелені колії брати Шаламаї і Туровець обережно заклали дві міни, присипали їх торф’яною кришкою, жартома сплюнули через ліве плече й навзгинці подалися в підбите ліщиною узлісся, що вже вдягалось у вечірню кирею. Поволі-поволі тягнувся, як завжди тягнеться в очікуванні, час. Нарешті десь із лісів озвався якийсь гуркіт, зовсім не схожий на бурчання машини. Ще кілька хвилин нервів — і з-за дерев виїхав старий розхляпаний віз, навантажений порожніми бідонами. На передку її сидів літній чолов’яга і п’янувато курникав пісеньку про фортуноньку-фортуну.
— Куди його дідько несе! — вилаяв їздового Іван Шаламай. Назустріч візникові вийшов завгосп Білокінь. І навіть тепер чоловіка не покинула жадоба господарника.
— У тебе, дорогенький, не знайдеться хоч трохи молока?
— Усе до краплини здав у крайсі, їй-бо, до краплини,— злякано втупився в нього "дорогенький".