Із похиленого золота пшениць Максим виходить на леваду, до того чорвополозу, з якого ще так недавно виплітав колиску. І тут він побачив свіжу солдатську могилу, на ній лежало кілька прутиків отого червополозу, що завжди ішов на колиски і ніколи на могили. Чоловік схилився, поправив ці прутики — єдину солдатську заслугу — і весь у тяжких думках та роздумах знову пішов у страждання приімлених полів. Не селом, а маревом ячменів отих, що на пиво йдуть, добирається Туровець до вербового невмирущого місточка. І хоч їздять по ньому вози, ходять люди і товар, а місточок то з одного, то з другого краю викидає то листок, то зелену гілочку.
На гребені стріхи затривожились, заклекотіли лелеки. Максим мимоволі озвався до них, птахи впізнали його, заспокоїлись, а він підійшов до ворітець, що й без вітру мали свій голос і свою журбу. Кого ж ви будете стрічати тепер? Він постояв біля ворітець, боячись покласти на них руку. І неждано йому почувся з хати низинний спів. Чоловік здригнувся: причується ж таке!.. Ні, не причулось. Од засліплених місяцем шибок линув Соломіїн голос, Соломіїн спів. Це було так несподівано, що здалось йому божевіллям. Хіба його Соломії тепер до співу?! І кому вона могла співати вночі? Що з нею?.. Максим рукою провів по обличчі, думаючи стерти це нічне наслання, та крізь шибки просочувався й просочувався її низинний голос; зараз він не просився в його душу, а шматував її кігтями невіри чи зневіри.
Скрадаючись, Максим підійшов до порога, переступив перелаз, двічі, як умовлявся з нею, стукнув у вікно і обірвав той страшний для нього спів. І враз тишею, пусткою, страхом повіяло від його чи її хати. Злякалась чи причаїлась? Як смертельно довго тягнеться час, і Максим знову б’є пучками в шибку.
— Хто там?! — нарешті злякано озвалася Соломія.
— Це я. Відчини!
— Ой! — зойкнула Соломія, кинулася до дверей, забряжчала клямками й напівроздягнена впала йому в холодні обійми.— Максиме, любий, невже ти?! — Притулилась до нього, заглянула в очі, схлипнула, а потім занепокоєно спитала: — У тебе щось скоїлось?
— Та нічого,— думаючи про своє, недовірливо подивився на неї.— У тебе нікого немає?
— Нікого. Ходімо ж... Ти такий стривожений. Таки щось не гаразд у тебе?
Не відповідаючи, він увійшов до хати, підозріливо і тоскно оглянув її. Усе тут було таким, як і тоді, коли покидав її, але щось змінилося в ній. Що ж змінив тут цей страшний час?
— Максиме, що в тебе? — Соломія занепокоєно стала проти нього, а розплетені коси її так віяли вечірнім степом, що хотілося притулитись до них, та несподівана пісня її стримувала його.
— Нічого, нічого,— примруженими очима вимірює її.— Полином пахнуть твої коси.
Вона журно подивилась на нього.
— Вони, Максиме, за ці дні почали сивіти, мов полин.
— Та що ти? — не повірив він, поклав руку на її коси і перегодя запитав: — Кому ти щойно співала?
— А ти чув? — здригнулась, не злякалась, а наче засоромилась вона.
— Чув. То кому?
— Не треба про це.
— Кажи, Соломіє.
Вона похилила голову перед ним:
— То я, Максиме, колисці співала.
— Якій колисці? — не зрозумів він.
— Ось цій, що ти виплів,— показала на колиску, яку вона без нього приладнала до сволока.
— Оце так!..— здивувався, зрадів Максим. Що тільки не лізло в його розумну голову, лише не те, що жінка співала колискову ще не народженому життю. Він пригорнув дружину і тільки тепер поцілував її.— Красунечко моя... Заспівай же й мені цю колискову.
— Що ти, Максиме,— сахнулась Соломія.— Не можна таке.
— Чому? — здивувався він.
— Тобі я заспіваю, як знайдеться дитя.— І зажурено, і соромливо поклала голову на груди чоловіка, в якого теж прокинувся півсон чи півсльози в очах.
Потім він підійшов до опорядженої, з зіллям і крихітною подушкою колиски, поторгав вервечки, і враз його охопив неймовірний страх: а що, як він ніколи не побачить тієї дитини, котра буде гойдатися тут? І, наганяючи цей страх, несподівано, одним болем зашепотів оту, яку чув ще від своєї матері, що вже давно має в узголов’ї хрест і червонокору вишню:
Ой ходить сон Біля вікон, А дрімота Коло плота.
Соломія, почувши його голос, не витримала, заплакала.
— Ти чого?
— Не сон і не дрімота,— одне нещастя ходить тепер.
Він заспокійливо поклав їй руку на коси:
— Нічого, жінко. Будемо ломити і зломимо це нещастя. Неодмінно зломимо.
Вона скинула на нього очі:
— І невже ти, такий добрий, будеш убивати?..
— Мушу, Соломіє. Вороги змусили... Тільки ж ти не сивій мені, як полин...
І знову прощання, і знову скрипливі ворітця, і марево ячменів, що на пиво йдуть. Тільки не до пива тепер, коли кров виточується щедріше за пиво. Від холодного яру Максим входить у сад і чує потріскування обважнілого від плоду дерева. Здається, ніколи не родив так сад, як цього року, та нікому немає від такого врожаю утіхи. Останні роки тут орудує Югин Холоденко, що в церкві ходить коло богів, а тут біля райських дерев. Химерну вдачу має чоловік. Це ж у голодний двадцять перший рік, наперекір самому владиці, він віддав владі церковне золото, щоб зарятувати ним голодних. За це владика наказав прогнати його з титарства, та люди не дали.
— Краще заберіть батюшку, а титаря залишіть,— уперлись і настояли на своєму.
А от коли дійшла черга до дзвонів, Югин зі своїми друзями тихцем уночі зняв їх з дзвіниці і втопив у лісовому озеречку. Мав він за це, та пережив і через якийсь час сам на Великдень вдарив у всі дзвони, бо кращого дзвонаря не було на цілу округу. А в які він тепер ударить дзвони? Туровець, походивши по саду, зайшов у хату, яку побудував для садівника і сторожа. Звичайно, тепер тут нікого не було, і тільки на шибці втомлено дзижчала бджола. Він вийшов у сад і від яру почув чиїсь кроки. Садівник, сторож чи хтось за яблуками прийшов? Туровець зачаївся в тінях, а між рядами дерев заколивалася постать Югина Холоденка, який ніс за плечима мішок. На його гордовито впертому, поораному зморшками обличчі рясно блищав піт. Туровець вийшов зі схованки.
— О, це ви, Максиме Павловичу? — здивувався і зрадів чоловік, не скидаючи ноші з плеча.
— Що це у вас за скарби? — кивнув головою на мішок.
— Таки скарби,— сумно сказав Югии. Він бережно поклав мішок на ганок, вийняв щось із нього і простягнув Туровцю.— Дивіться.