Дума про тебе

Страница 69 из 117

Стельмах Михаил

— Від радості, Тетянко.

Богдан не так почув, як відчув Тетянчині слова, пильно глянув на неї, і в сумі його народилась добра приязнь. "Ти в сонця коси позичала, в смеркання очі узяла",— заворушив устами. І невже дівчина щось зрозуміла? Бо зашарілась, поквапилась додому.

"Жить, жить",— знову сказала вода землі.

"А ти ж будеш жити, коли ходять по землі скритовбивці, що й матір убивають?.."

* * *

За стіною гупає друкарня, за вікнами достигають зорі. Вже скоро вони почнуть падати, а поки що падають люди... Ох, не думати б про ці тривоги, та осінніми хмарами налягають вони на серце. Хтось тихенько-тихенько стукав в двері.

— Заходьте!

До кабінету бочком обережненько входить акуратненький, привітненький, середнього зросту, середньої округлості і середніх передбачень Порфирій Зимородок, тільки рот його не можна назвати середнім — він такий широкий, що, здається, перепилює обличчя на дві нерівні частини. Зимородок не дуже вникає в газетярську роботу, зате знає сотні анекдотів, усі районні новини і досконало розбирається, кому що можна розповісти і чого не можна друкувати в районній газеті. Порфирій Григорович тримає в руці щойно відтиснуті шпальти, посміхається персонально Марку Еммануїловичу, а зітхає взагалі. І все стає зрозумілим: щось треба знімати з газети.

— Так ви що радите, Порфирію Григоровичу? — питається Погрибінський.

— Що я раджу? — Зимородок лізе рукою до чуба, назбирує навколо чутливого носа дрібноту зморщок.— Віршики, віршики треба вилущувати,— і вільною рукою робить рух, наче вилущує з стручка горошини.

— А чого?

Зимородок знову зітхає:

— Взагалі, я дивлюсь на твори живих, як на тривогу для живих. Краще б їх друкувати після смерті авторів. Тоді все буде перевірено,— і сам починає підсміюватися над своїм дотепом.

— Весело! — хмуриться Погрибінський.

І сміх одразу ж завмирає на ще не стулених устах Зимородка.

— Та не дуже весело,— погоджується він і заглядає у шпальтину.— А вірші Богдана Романишина веселять вас? Ось послухайте:

Є немало сліпців, що вчепились в приполи біди І кротами спіднизу згризають попов’я... Ти з печатями сонця у світ, моя юність, іди, Сійся в землю зерном, а підводься любов’ю!

— Що ж вас тут лякає: любов чи кроти?

Зимородок хмикає:

— Теж питаннячко! Звичайно, не любов, а тільки гризуни. Вони одразу ж упізнають себе і почнуть писати доноси і на автора, і на редакцію. А взагалі вірші Богдана Романишина треба вилущити.

— Чому?

Зимородок підняв на Погрибінського акуратненькі серпики брів:

— Невже ви нічого не чули?

— Чув, як говорили древні, навєти Пасикевича і Шинкарука.

Порфирій Григорович оглядається, перекидає зір через вікно, стишує голос:

— Є безсумнівні дані, що Богдана Романишина не сьогодні-завтра... того.

Погрибінський здригнувся:

— Безсумнівні, кажете?

— На жаль.

— А за що?

— В основному: щоб не був розумним... Це не моя думка, а Костянтина Прокоповича Хворостенка.

— Так він і сказав?

— Так він і сказав.

— Як страшно! — аж заплющив очі Погрибінський і швидко почав одягатись.

— Страшно,— погодився Зимородок.— Куди ж ви поспішаєте?

— У райком до першого.

Обличчя Зимородка стало одним благанням:

— Марку Еммануїловичу, дорогенький, чи варто в такий час поспішати? Все воно колись перемелеться, все воно стане на місце...

Погрибінський з серцем обірвав його:

— А ми поки що в куточок, у куточок, щоб наша хата скраю? — І лихий вийшов у піч, де достигали, але ще не падали зорі. Люди випереджали їх...

XII

Засідання бюро райкому затягнулось, і їх викликали з гомінкого, з відлунням, коридора, коли за вікнами на фіалковій стумі стрепенулась вечірня зоря. Якою ж вона незвичною і тривожною була тепер!

Попереду обважнілим осіннім гусаком уперто пішов Антон Антонович Пасикевич, за ним, заплітаючись у власних ногах, ще не перед людьми, а перед порогом шанобливо зігнув себе Меркурій Юхримович; на його обличчі застигло почуття державної відповідальності і самовідданості. А за порогом він розсипав заздалегідь підготовлені посмішки, та вони тут ні в кого не знайшли відгуку, навіть у Хворостенка, який показав очима, де сісти. Позад нього вмостився стривожений Володимир Сергійович, котрий не знав, що робити зі своїми великими руками й бровищами: вони двома йоржами то вдовбувались у переднісся, то кидались урозтіч.

Богдан, сумуючи, забився в куток, звідти йому добре було видно чубату з сивиною голову першого секретаря, який мав інтересне прізвище — Радимич, напевне, від древніх предків — радимичів — пішло воно. Перед Іваном Миколайовичем лежав другий примірник книги пісень, кілька зошитів записів і з сотню взірців вишивок, перемальованих на міліметровий папір. Суд над ними і над Богданом почався словом Пасикевича. Непідкупним зараз було його просмалене обличчя, воно і викруглені очі на ньому вболівали тільки за торжество правди, за торжество ідей, під які звідусіль підкопуються і вороги, і їхні прихвосні, і непевні людці, і мимовільні пособники ворогів, ті, хто в цей історичний час втратив пильність.

— Я не хочу з усією відповідальністю підкреслити, що Богдан Романишин класовий ворог,— вибив із грудей правдиву оксамитність тембру.— Але всі його вчинки повинні насторожити пас, бо тепер хто не з нами, той проти пас. І що таке на сьогоднішній день етнографічна старовина?! — націлився пальцем на пісні, але одразу ж одсмикнув руку: ще хтось подумає, що він тицьнув на секретаря райкому.— Етнографічна старовина — це той ґрунт і підґрунтя, на якому виростали різні націоналісти. Це по-перше. А по-друге, від кого Богдан Романишин записує пісні? Від усіх зустрічним, навіть від якихось сумнівних співаків, що жебраками ходять з двору з двір.

— Ще треба узнати, з яким вони репертуаром ходять! — кинув Хворостенко.— І чи мислимо в наш час всяких перемог і культурних звершень ходити з якимись неперевіреними піснями по дворах? Так діють, очевидно, тільки духовні контрабандисти! — Він вивчаюче подивився на першого секретаря, якого ще но встиг розкусити, і щось записав у блокнот.

— Так-так-так! — по-качиному погодився Меркурій Юхримович, схиляючи сірувату голову перед мудрістю Хворостенка.— Богдан Романишин навіть платив сумнівним співакам, та й за старі вишивки декому гатив відповідні суми.