— А тодi? — поцiкавився професор.
— Тодi пов'язка з сульфiдiн-вазелiном.
— Робiть.
Практикантка мазнула чимсь по рогiвцi лiвого ока, i Андрiй навiть засичав од болю.
— Що ви робите, чорти його бери! — крикнув професор. — Ви ж випечете йому око!
Запанувала тиша. Мовчала студентка, мовчали її товаришi, мовчав i Андрiй. Тодi вiдчув, що на його руку впала якась тепла краплина. За нею ще одна i ще.
— Що з вами? — пiдвiв вiн голову, намагаючись розплющити праве око i глянути на студентку. — Ви плачете? Не треба.
Але ним уже заволодiв професор. Вiн швидко приклав мазь i став забинтовувати Коваленковi очi, так i не давши йому змоги роздивитися студентку.
— Навiщо ви на неї так, товаришу професор? — сказав Андрiй, — Вона ж ще недосвiдчена… Я коли вперше стрiляв з гармати, теж отак… не зумiв…
— Лiкувати людей i стрiляти з гармат — рiзнi речi, — сердито буркнув професор.
— Ви, мабуть, погано уявляєте собi, що означає стрiляти з гармат, зухвало кинув Коваленко.
— Припинiть розмови, хворий! — гримнув на нього професор. — Ви забули, де перебуваєте!
— А ви забуваєте, кого ви лiкуєте! — схоплюючись з крiсла закричав Андрiй. — Сидять тут, у тилу, понiмаєш…
I вiн майже побiг до дверей, спотикаючись на кожному кроцi, витягуючи поперед себе руки. Студентка хлипала десь у кутку, вже не приховуючи своїх слiз, i подруги втiшали її, як могли.
— Сестра, — пролунав голос професора. — Чого ви ще тут стовбичите, мов свiчка? Проведiть пораненого!
За тиждень Андрiй уже дивився правим оком. Передовсiм вiн пiшов до госпiтальної бiблiотеки i вибрав там цiлу купу книжок: пiдручник латинської мови, перший том "Естетики" Гегеля, "Гаргантюа й Пантагрюель" Рабле, "Iсторiю вiйськового мистецтва" Ганса Дельбрюка. Вiн спробував бути слiпим i зрозумiв, яке то щастя все бачити, мати змогу читати, спостерiгати, що робиться довкола тебе. Тепер вiн мрiяв лише про одне: читати, читати, день i нiч читати, вивчити латинську мову й iсторiю вiйськового мистецтва, естетику й кращi твори класичної лiтератури. Ще дуже хотiлося йому дiстати бодай один пiдручник з артилерiї, але в госпiталi таких книг, на жаль, не було.
Один день Андрiй читав цiлком вiльно, а наступного дня прийшла старша сестра i сказала, що професор забороняє йому читати.
— Хай сам прийде й заборонить, — зухвало вiдповiв Андрiй.
— Якби ж ви в нього один.
— Ну, то й хай доглядає iнших, а про мене не турбується.
— Я скажу професоровi, що ви не слухаєтесь.
— Будь ласка.
Пiд час обходу професор, нi слова не кажучи Андрiєвi, звернувся до сестрин:
— Чому в хворого на тумбочцi книги? Хто дозволив?
— Я говорила, — спробувала виправдатися сестра.
— А я сказав, що без книжок не можу, — перебив її Андрiй.
— Боюсь, що менi доведеться достроково виписати вас на фронт, юначе, зiтхнув професор.
— Злякали! — засмiявся Андрiй. — Та я лише про фронт i думаю.
— А тим часом робите все для того, щоб зiпсувати собi зiр i стати, таким чином, непридатним до служби в армiї? Примружився професор. — Це вже називається знаєте як?
— Як же? — пiдвiвся на лiкоть Андрiй.
— Ви, здається, вив сяєте латинь? Так от, по-латинi це називається симуляцiя.
— Знаєте що, товаришу професор, — роблячи надлюдське зусилля, щоб втриматися й не наговорити грубощiв, сказав Коваленко. — ви мене не лякайте отими латинськими словами. I фронтом мене не лякайте. Я вже був там i знову туди пiду, бо йти менi бiльше нiкуди. Мої батько й мати там, за фронтом. Хто їх визволятиме? I взагалi, чого ви до мене весь час прискiпуєтесь, як до студента на екзаменах?
Вiн упав на подушку й одвернувся до стiни. Всi пораненi в палатi принишкли й ждали, чим закiнчиться ця сутичка. Сестра раптом згадала, що в неї ж якесь дiло в сусiднiй палатi, й швидко вибiгла, вистукуючи по кахлянiй пiдлозi твердими закаблуками.
— Гаразд, — почувся в тишi голос професора. — Я був неправий i прошу пробачення. Але читати я вам забороняю, товаришу курсант. Протягом ближчих днiв забороняю.
Три днi Андрiй не читав. Вiн тiльки здалеку дивився на книжки, але до рук їх не брав.
Зате з якою насолодою вимовляв вiн потiм уголос латинськi фрази, дзвiнкi, як латуннi гiльзи гарматних снарядiв, як щиро смiявся з дотепiв веселого французького монаха Рабле, як уперто розплутував неймовiрно складнi гегелiвськi формулювання, вiдпочиваючи вiд цього заняття лише за читанням розповiдi Дельбрюка про колишню могутнiсть швейцарської пiхоти, з якої тепер лишилася якась сотня почесних гвардiйцiв, що охороняють папу римського в його Ватiканi.
— Навiщо ти все це читаєш? — питали Андрiя товаришi по палатi.
— Як то навiщо? — дивувався вiн. — Треба ж усе знати.
— Ти що, вченим думаєш стати?
— А може й ученим, то що?
Андрiй ще був дуже молодий i не вмiв швидко сходитися з людьми. Дружба ж, як привило, має в своїй основi або ж спiльнi iнтереси, або ж спiльнi характери. Лiтнi солдати починали розповiдати один одному про свої родини, про дiтей, i це їх зближувало, робило друзями. У Андрiя слово родина тим часом асоцiювалося лише з словами батько й мати. Двадцятип'ятирiчнi кадровики, мiцнi красивi хлопцi, вночi, коли в палатi не було нi сестри, нi нянi, починали хвалитися своїми успiхами в жiнок. У Андрiя нiколи не було нiяких успiхiв, i вiн взагалi не мiг спокiйно слухати соромiтницьких розповiдей i тому кричав: "Перестаньте! Як вам не соромно! Хiба у вас нiколи не було матерi або сестри!". Серед поранених були й такi, що любили хильнути з горя або з радостi. Вони весь час перешiптувалися, складалися по п'ятiрцi чи там по десятцi i, вийшовши в сад, подавали крiзь штахети якому-небудь хлопчаковi: "На, принеси фронтовикам пiвлiтрягу". Андрiй до горiлки був байдужий i, ясна рiч, не мiг увiйти в компанiю до цих горiлчаних "масонiв".
Чимось нагадував вiн сучкувате молоде деревце, яке не хоче нiч ламатися, нi гнутися пiд ворожим вiтром, але яке водночас боляче шпигне своїми колючками й того, хто захоче його погладити, приголубити, захистити вiд холоднечi. Лiтнiх, досвiдчених людей життя пообтiсувало й пообстругувало, як обстругує столяр дошки, через що в них уже давно не було тих сучкiв, якими пообтикувано Андрiя. Всi це розумiли, жартома звали Андрiя "необструганим", але любили за розум, за допитливiсть i за одвертiсть, яка доходила в хлопця до мужностi. I ще зважали чесним аж до наївностi, i нiхто в госпiталi навiть у гадцi не мав, що цей чесний, чистий, як скло, юнак може наприкiнцi обдурити велику поважну комiсiю медикiв.