I враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.
— Що воно за чортiвня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
— Американськi лiтаки, — вiдповiв той. — Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,
— Що ж тут бомбити? — не зрозумiв Андрiй. — Оте село?
Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? I, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрiй, — та й хто б тут не злякався".
— Давай натискуй, — гукнув вiн шоферовi, — вискочимо з цього чортового кола!
I аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
— Немає бензину.
— Що-о? — заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подiв?
— Кiнчився, — знизав плечима шофер.
— Але ж мотор ще працює?
— Нi.
Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих лiтакiв. Машина котилася по iнерцiї.
— Зверни хоч з дороги! — наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
— Що там у вас? — перегнувся з кузова Антропов. — Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.
— Бензин кiнчився, — вiдповiв Андрiй.
— Що ж тепер робитимемо?
— Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
— Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
— А хоч би й там!
— У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.
— Спробувати можна.
— Ну, давай.
Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.
— Не говори дурниць, — розсердився Андрiй. — Яка тут може бути мова про охорону?
— А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
— Поки тут панiка, треба дiяти, — шепнув Андрiєвi Сашко. — Спасибi американцям, що присвiтили.
Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
— Чорти! — бурмотiв Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.
Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний "опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.
— А чорт його знає, — знизав плечима Андрiй.
— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
— Хто там? — спитала темрява.
— Хазяїн! — покликав Андрiй, — Ходи-но сюди!
Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.
— А ви хто такi? — ще раз спитав вiн. — Чого вам треба?
— Ходи сюди! — повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.
Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
— Хто такi? — прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.
— Бензин є? — не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
— Який тобi бензин! Вiйна! — сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:
— Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
I щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
— Бензин, розумiєш? — сказав Коваленко.
— Немає бензину, — захрипiв нiмець. — Трiшечки є. Зовсiм мало.
— Давай скiльки є.
Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.
— Дуже мало бензину, — бурмотiв вiн, одкриваючи бак, — Вiйна все забрала. Все.
— Нiчого, папашо, — вже лагiднiше сказав Антропов, — скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?
Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
— Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.
— Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
— Загинули б вiд своїх союзникiв.
— Одну хвилинку уваги, — попросив Андрiй. — У нас зараз лише два десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до якої звiдси не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По автострадi ходять машини. Там є заправочнi станцiї. Якщо ми дiстанемо бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй безпецi. Нинi ми ще в провiнцiї Гессен, тобто в тiй самiй провiнцiї, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
— Що там вирiшувати — треба їхати на автостраду, — залунали голоси.