Кирило Петрович розлютувався; насилу князь міг умовити його нічим не виказувати перед Машею, що він знає про лист. Кирило Петрович згодився їй про це не говорити, але вирішив не гаяти часу і призначив бути весіллю другого ж дня. Князь визнав це дуже розумним, пішов до своєї нареченої, сказав їй, що лист його дуже засмутив, але що він надіється з часом заслужити її прихильність, що думка її втратити надто для нього тяжка і що він не має сили згодитись на свій смертний вирок. Після цього він чемно поцілував її руку і поїхав, не сказавши їй ні слова про вирішення Кирила Петровича.
Та ледве встиг він виїхати з двору, як батько її зайшов і просто звелів їй бути готовою на завтрашній день. Марія Кирилівна, уже схвильована розмовою з князем Верейським, залилась сльозами і кинулась до ніг батькові.
— Татоньку,— закричала вона жалібним голосом,— татоньку, не губіть мене, я не люблю князя, я не хочу бути його дружиною...
— Що це значить,— сказав грізно Кирило Петрович,— до цього часу ти мовчала і була згодна, а тепер, коли все вирішено, ти задумала вередувати й зрікатися. Будь ласка, не дурій; цим ти зі мною нічого не виграєш.
— Не губіть мене,— повторювала бідна Маша,— за що женете мене від себе геть і віддаєте чоловікові нелюбому? хіба я вам набридла? я хочу залишитися з вами, як раніш. Татоньку, вам без мене буде сумно, ще сумніше, коли подумаєте, що я нещасна, татоньку: не силуйте мене, я не хочу йти заміж...
Кирило Петрович був зворушений, але приховав своє збентеження і, відштовхнувши її, сказав суворо:
— Все це дурниці, чуєш. Я знаю краще за тебе, що потрібно для твого щастя. Сльози тобі не поможуть, післязавтра буде твоє весілля.
— Післязавтра,— скрикнула Маша,— боже мій! Ні, ні, неможливо, цьому не бути. Татоньку, послухайте, якщо вже ви вирішили погубити мене, то я знайду захисника, про якого ви й не думаєте, ви побачите, ви жахнетесь, до чого ви мене довели.
— Що? що? — сказав Троєкуров, — погрози! мені погрози, зухвале дівчисько! Та чи знаєш ти, що я з тобою зроблю те, чого ти й не уявляєш. Ти смієш мене залякувати захисником. Подивимось, хто буде цим захисником.
— Володимир Дубровський,— відказала Маша у відчаї. Кирило Петрович подумав, що вона збожеволіла, і дивився на неї з подивом.
— Добре,—сказав він їй після деякого мовчання,—жди собі кого хочеш у визволителі, а поки що сиди в цій кімнаті, ти з неї не вийдеш до самого вінчання.— 3 цим словом Кирило Петрович вийшов і замкнув за собою двері.
Довго плакала бідолашна дівчина, уявляючи все, що чекало її, але бурхлива розмова полегшила їй душу, і вона спокійніше могла міркувати про свою долю і про те, що треба було їй робити. Головне було для неї: позбутись ненависного шлюбу, доля дружини розбійника здавалась для неї раєм в порівнянні з долею, їй уготованою. Вона глянула на перстень, залишений їй Дубровським. Палко бажала вона побачитись з ним на самоті і ще раз перед вирішальної хвилиною довго порадитись. Передчуття підказувало їй, що увечері знайде вона Дубровського в саду біля альтанки; вона вирішила піти чекати його там — як тільки почне сутеніти. Смеркло. Маша приготувалась, але двері її замкнуті на ключ. Покоївка відповіла їй з-за дверей, що Кирило Петрович не звелів її випускати. Вона була під арештом. Глибоко ображена, вона сіла біля вікна і до пізньої ночі сиділа, не роздягаючись, нерухомо дивлячись на темне небо. На світанку вона задрімала, але чуйний сон її був стривожений сумними видіннями, і промені сонця, що сходило, вже розбудили її.
РОЗДІЛ XVII
Вона прокинулась, і з першою думкою встав перед нею весь жах її становища. Вона подзвонила, служниця зайшла і на її питання відповіла, що Кирило Петрович увечері їздив до Арбатова і повернувся пізно, що він дав суворий наказ не випускати її з її кімнати і дивитись, щоб ніхто з нею не говорив, що проте не видно ніяких особливих приготувань до весілля, крім того, що велено було попові не відлучатися з села ні під яким приводом. Після цих звісток служниця залишила Марію Кирилівну і знову замкнула двері.
Її слова розлютили молоду затворницю; голова її кипіла, кров хвилювалась; вона вирішила повідомити про все Дубровського і стала шукати способу переслати перстень в дупло заповітного дуба. В цей час камінець ударився в вікно її, шибка задзвеніла, і Марія Кирилівна глянула на подвір'я і побачила маленького Сашу, що робив їй таємничі знаки. Вона знала про його прихильність і зраділа йому. Вона відчинила вікно.
— Здрастуй, Саша,— сказала вона,— чого ти мене кличеш?
— Я прийшов, сестрице, довідатись від вас, чи не треба вам чого-небудь. Татко сердитий і заборонив усьому дому вас слухатися, але звеліть мені зробити, що вам треба, і я для вас усе зроблю.
— Спасибі, любий мій Сашенько, слухай: ти знаєш старий дуб з дуплом, що біля альтанки?
— Знаю, сестрице.
— То якщо ти мене любиш, побіжи туди швидше і поклади в дупло ось цей перстень, та дивись же, щоб ніхто тебе не бачив.
З цими словами вона кинула йому перстень і зачинила вікно.
Хлопчик підняв перстень, щодуху кинувся бігти — і за три хвилини опинився біля заповітного дерева. Тут він зупинився, задихавшись, оглянувся на всі боки і поклав перстень у дупло. Скінчивши справу щасливо, хотів він ту ж мить доповісти про те Марії Кирилівні, як раптом рудий і косоокий обідраний хлопчисько майнув із-за альтанки, кинувся до дуба і запустив руку в дупло. Саша прудкіше за білку кинувся до нього і вчепився в нього обома руками.
— Що ти тут робиш?—сказав він грізно.
— Тобі яке діло? — відповів хлопчисько, намагаючись від нього визволитись.
— Покинь цей перстень, рудий зайцю,— кричав Саша,— а то я тебе провчу по-свойому.
Замість відповіді той ударив його кулаком по обличчю, але Саша його не випустив — і закричав на все горло: "Злодії, злодії! сюди, сюди..."
Хлопчина силкувався від нього викрутитись. Він був, як видно, на два роки старший за Сашу і значно від нього дужчий, але Саша був вивертливіший. Вони боролися кілька хвилин, нарешті рудий хлопчик переміг. Він повалив Сашу на землю і схопив його за горло.
Але в цей час дужа рука вчепилась в його руде й щетинисте волосся, і садівник Степан підняв його на піваршина від землі.