Вечеря своєю якістю нічим не поступалася обідові. Гості пішли в кімнати, для них відведені, і другого дня вранці розпрощалися з привітним господарем, давши один одному обіцянку незабаром знову побачитись.
РОЗДІЛ XIV
Марія Кирилівна сиділа в своїй кімнаті, вишиваючи на п'яльцях перед відкритим вікном. Вона не плутала шовків, подібно до коханки Конрада, яка в любовній неуважності вишила троянду зеленим шовком. Під її голкою канва повторювала безпомилково узор оригіналу, незважаючи на те, її думки не стежили за роботою, вони були далеко.
Раптом у вікно простяглася рука, хтось поклав на п'яльці листа і зник, перш ніж Марія Кирилівна встигла опам'ятатись. В цей самий час слуга до неї зайшов і покликав її до Кирила Петровича. Вона з трепетом сховала листа за косинку і поспішила до батька в кабінет.
Кирило Петрович був не сам. Князь Верейський сидів у нього. При появі Марії Кирилівни князь підвівся і мовчки вклонився їй з збентеженням для нього незвичайним.
— Підійди сюди, Машо,— сказав Кирило Петрович,— скажу тобі новину, яка, надіюсь, тебе порадує. Ось тобі жених, князь тебе сватає.
Маша остовпіла, смертельна блідість укрила її лице. Вона мовчала. Князь до неї підійшов, взяв її руку і з виглядом зворушеним спитав: чи згодна вона зробити його щасливим. Маша мовчала.
— Згодна, звичайно, згодна,— сказав Кирило Петрович,— але знаєш, князю: дівчині важко вимовити це слово. Ну, діти, поцілуйтесь і будьте щасливі.
Маша стояла нерухомо, старий князь поцілував її руку, раптом сльози побігли по її блідому обличчю. Князь злегка похмурнів.
— Іди, іди, іди,— сказав Кирило Петрович,— осуши свої сльози і вернись до нас веселенька. Вони всі плачуть на заручинах,— продовжував він, звертаючись до Верейського, — це у них вже так заведено... Тепер, князю, поговоримо про справу, тобто про придане.
Марія Кирилівна жадібно скористалась дозволом вийти. Вона побігла до своєї кімнати, замкнулась і дала волю своїм сльозам, уявляючи себе дружиною старого князя; він раптом здався їй огидним і ненависним... шлюб лякав її, як плаха, як могила... "Ні, ні,— повторювала вона у відчаї,— краще померти, краще в монастир, краще піду за Дубровського". Тут вона згадала про лист і жадібно кинулась його читати, передчуваючи, що він був від нього. Справді він був писаний ним, і були там тільки такі слова: "Увечері о 10 годині на тому ж місці".
РОЗДІЛ XV
Місяць сяяв, липнева ніч була тиха, зрідка знімався вітерець, і легкий шелест пробігав по всьому саду.
Мов легка тінь, молода красуня наблизилась до місця призначеного побачення. Ще нікого не було видно, раптом із-за альтанки з'явився Дубровський перед нею.
— Я все знаю,— сказав він тихим і сумним голосом.— Згадайте вашу обіцянку.
— Ви пропонуєте мені своє покровительство,— відповіла Маша,— але не гнівайтесь: воно лякає мене. Яким чином подасте ви мені допомогу?
— Я б міг звільнити вас від ненависної людини.
— Ради бога, не займайте його, не смійте його займати, якщо ви мене любите; я не хочу бути причиною якогось страхіття...
— Я не займу його, воля ваша для мене священна. Вам завдячує він життям. Ніколи злочинство не буде вчинене в ім'я ваше. Ви повинні бути чисті навіть і в моїх злочинах. Але як же врятую вас від жорстокого батька?
— Є ще надія. Я сподіваюся зворушити його моїми сльозами і відчаєм. Він упертий, але він так мене любить.
— Не надійтесь даремно: в цих сльозах побачить він тільки звичайну боязливість і огиду, властиву всім молодим дівчатам, коли ідуть вони заміж не з любові, а з благорозумного розрахунку; що коли візьме він собі в голову зробити щастя ваше всупереч вам самим; якщо силою повезуть вас під вінець, щоб навіки віддати долю вашу під владу старого мужа...
— Тоді, тоді робити нічого, з’явіться за мною — я буду вашою дружиною.
Дубровський затрепетав, бліде обличчя вкрилось багровим рум'янцем і в ту ж мить зробилося блідішим ніж перше. Він довго мовчав, похиливши голову.
— Зберіться з усіма силами душі, благайте батька, киньтесь йому до ніг: змалюйте йому весь жах майбутнього, вашу молодість, що в’янутиме біля немічного і розбещеного старика, зважтесь на жорстоку розмову: скажіть, що коли він залишиться невблаганним, то... то ви знайдете жахливу оборону.., скажіть, що багатство не принесе вам жодної хвилини щастя; розкоші тішать тільки бідність, і то з незвички, на одну мить; не відступайтесь від нього, не лякайтесь ні його гніву, ні загроз, поки залишиться хоч тінь надії, ради бога, не відступайтесь. А якщо не буде вже іншого виходу...
Тут Дубровський закрив обличчя руками, він, здавалось, задихався. Маша плакала.
— Лиха, лиха моя доля,—сказав він, гірко зітхнувши.— За вас віддав би я життя, бачити вас здаля, торкнутись руки вашої було для мене щастям. І коли відкривається для мене можливість пригорнути вас до схвильованого серця і сказати: Ангел, умрімо! бідний, я повинен остерігатись блаженства, я мушу віддаляти його всіма силами... Я не смію впасти до ваших ніг, дякувати небу за незрозумілу незаслужену нагороду. О, як повинен я ненавидіти того, але почуваю, тепер у серці моєму немає місця для ненависті.
Він тихо обняв стрункий її стан і тихо пригорнув її до свого серця. Довірливо схилила вона голову на плече молодого розбійника. Обоє мовчали.
Час летів. "Пора",— сказала нарешті Маша. Дубровський ніби прокинувся від сну. Він узяв її руку і надів їй на палець перстень.
— Якщо зважитесь звернутися до мене,— сказав він,— то принесіть перстень сюди, опустіть його в дупло цього дуба, я знатиму, що робити.
Дубровський поцілував її руку і зник між деревами.
РОЗДІЛ XVI
Сватання князя Верейського не було вже таємницею для сусідства. Кирило Петрович приймав поздоровлення, весілля готувалося. Маша з кожним днем відкладала остаточну розмову. Тимчасом поводження її з старим нареченим було холодним і вимушеним. Князя це не турбувало. Він про кохання не думав, задоволений її безмовною згодою.
Та час минав. Маша нарешті зважилась діяти і написала листа князю Верейському; вона намагалася збудити в його серці почуття великодушності, відверто признавалась, що не мала до нього найменшої приязні, благала його відмовитись від її руки і самому захистити її від влади батьківської. Вона потай вручила листа князеві Верейському, той прочитав його на самоті і нітрохи не був зворушений відвертістю своєї нареченої. Навпаки, він побачив необхідність прискорити весілля і для того визнав за потрібне показати листа майбутньому тестеві.