— Хто ділитиме? — запитав Гнат.
— А хто ж? Ліворуція... Недарма стяг червоний викинули біля сільської управи. Комітет тепер порядкує.
— Значить, пішло движеніє й там, — обізвався один з побратимів.
— Звісно, — додав інший, — не сидіти ж біднякам, як тим грибам під листям. Треба витикати на світ голови.
— А як же там урядник, старшина?
— Урядник утік, а старшина, наче лелека на висхлому болоті. Тепер і землю можна поділити...
— Атож, тільки приборкати треба багатіїв, забрати у них землю, а тоді й ділити, — Гнат приязно поглянув на дружину й на сина.
В очах жінки радість обіймалася зі смутком. Здавалося Мирному щось давно знайоме й рідне в рисах її обличчя, в загрубілих од праці руках. Де зустрічав таку? Скільки в ній звабливої простоти, життєвої нев'янучої снаги й скорботи! Принесла вона її сюди, може, тими шляхами, що й Шевченкові Катерина та наймичка? Принесла вона в цю побратимську хату й давню тривогу та сподіванки. Пізнавав жінку-трудівницю, жінку-матір багатострадного народу. Серце письменника наливалося жагою, новими бажаннями. Болів і радів разом з побратимом Гнатом...
Раптово до хати зайшов один з побратимів. Його схвильований вигляд висловлював тривогу.
— Гнате! Товариші прислали за тобою. Всі збираються... Чекають.
Гнат швидко натяг кашкет, блузу, щось узяв до кишені й швидко вийшов на вулицю.
Доносилися тривожні гудки з залізничних майстерень. Вулицею цокотіли вершники.
Незабаром повернувся схвильований Гнат.
— Небезпека, — звернувся до Панаса Яковича. — Зустрінемося, коли подам звістку. — Взяв принесені примірники "Рідного краю" та іншу літературу і швидко пішов.
* * *
Царський жовтневий маніфест 1905 року засвідчував урядову розгубленість і демагогічну гру прихильників монархічного трону. Події навіювали нові теми творчості чулому до громадського життя Мирному. Криваве придушення повстання селян у Сорочинцях каральною експедицією, очоленою самим Філоновим, викликало гнівні думки письменника. Наче знову зустрівся з цим підсатрапником, як і тоді, під час виклику Рудченка до губернатора.
Читав у газеті "Полтавщина" 12 січня 1906 року "Відкритий лист статському радникові Філонову". Володимир Короленко в ньому обвинувачував: "А якщо і ви, як інші вам подібні, залишитесь непокараними, якщо, уникнувши всякого суду за поблажливість начальства і безсилля закону, ви разом з кокардою волітимете безпечно носити тавро цих тяжких публічних обвинувачень, то й тоді я вірю, що це моє звертання не пройде безслідно.
Хай країна бачить, до якого порядку, до якої сили законів, до якої відповідальності службових осіб, до якого обмеження прав громадянства кличуть її через два місяці після маніфесту 17 жовтня".
Короленкові слова повторював Панас Якович, приєднуючи до них свої почуття та обурення. Пригадував ганебного Філонова, з яким не раз доводилось зустрітися віч-на-віч. Завжди віяло холодом від цієї темної сили — запеклого стража монархічного устрою. Шкодував, що за надрукування відвертого, гнівного листа Володимира Короленка було припинено видання газети "Полтавщина"...
Сорочинська трагедія сколихнула громадськість. Збирався Панас Якович навістити своїх приятелів у потерпілому селі, поділити з ними свій гнів, скорботу й надії. Та ось ще подія... У той час, як готувалася каральна експедиція в інші села, на головній вулиці міста мстивою рукою застрелено ката Філонова...
Але не ця подія схвилювала народолюбця, бо розумів, що не легше стане од знищення одного ката. Заграви, що обіймали роздолля Полтавщини, викликали болючі запитання. Тривожно звучала кореспонденція, вміщена в "Рідному краї" про судові процеси: "То йшло диканське діло, то сорочинське... Незабаром буде йти так звана "лохвицька справа". Виносилися вироки про заслання нескорених наступом реакції. Присвячував їм рядки вірша "До братів засланців". Тепер надрукувати його в "Рідному краї" неможливо. Не міг і сидіти на Кобищанах та прикриватися в установі мундиром чиновника Рудченка. Треба живим словом обізватися до поборників нескореної волі. Вуста шептали, як сповідь, слова:
"Ще треба зустрітися з давніми друзями. Недарма доля звела на Полтавському шляху з тими шукачами волі. Треба зустрітися..."
Одягнув просте вбрання, обійняв дружину й дітей. Повідомив, що затримається на цілу ніч.
Пішов на перехрестя шляхів за місто, де бовваніють старезні дуби. Проходив вулицями, такий звичайний, трохи згорблений, бородатий, малопомітний,
Каральні роз'їзди шастали, наводячи страх на обивателів. Зупинялися в скверах. Зголоднілі коні обгризали віття дерев, а вершники сварливо перегукувались, обтрушуючи з чобіт і щабель дорожну пилюку.
Біля вокзалу та залізничних майстерень стояли вартові, як увігнані в землю гострі палі тюремної огорожі. То — небезпека.
Шляхом конвоїри погнали арештованих. Пізнав декого з побратимів. Треба віддаля обійти, вибираючись на перехрестя. Тихо, моторошно. Думка лине слідом за арештованими, що їх погнали невідомо куди конвоїри. Уже й не видно їх. Лише вчувається потужний ритм ходи. Викрешувалися слова:
Не журіться, брати! Суд повинен прийти,
Правий суд мусе встать на землю!
Стояв, сподіваючись на умовлену зустріч. Виглядав когось, як надію, як плекану мрію. Уже й смеркло... Прислухався. Нарешті почулися кроки, а за ними виринула з пітьми постать, ніби велетень піднявся з землі. Пізнав Гната. Він ішов твердою ходою, як і тоді, коли зустрів його вперше біля яру. Панас Якович зрадів, пішов назустріч. Той кремезною рукою обняв його, взяв жмуток нелегальної літератури.
Гнівом і мужністю бриніла його розповідь:
— Дамо рішучий бій мозолястими руками, як тільки кине гасло нам комітет, — останні слова вимовив з притиском.
Тиху розмову повивали таємничим шумом дуби. Здавалося, сходяться сюди давні друзі, стають привидами навколо дубів, слухають зелений гомін, що лине від високих верховіть аж до могутнього коріння, зануреного глибоко в землю, сонцем вигріту, таку рідну, як материнське лоно. Приносить сюди свій гнів горем битий Чіпка-бунтар, дарує щедру мудрість вдумливий дід Улас, додає життєвої пристрасті Лимерівна, а багатострадна Христя несе на розсуд жіноче безталання гірке. Стоїть, повита барвінковим смутком, схиливши голову на наболілі груди.