Стояв, як очманілий. Якась невидима сила ніби заворожила на цьому місці. Де поруч яблуні красувався колись широким листом кучерявий клен, тепер чорнів пеньок. Сів на нього...
Темінь поволі кутала околиці, занурювалась у густі віти. Тихо ронився на землю шелест разом з падаючим зрідка листом.
Місяць сходив, як і колись. Лише тепер його проміння сіяло холодну луску по землі. Зорі одна за одною запалювались у бездонному небі, посилаючи приязну усмішку й тихі сльози...
Сидів, ніби чекав когось... Та хіба можна повернути минуле? Хіба трухлявий пеньок від клена візьметься знову зеленими кучерями?
Пітьма ночі трепетно голубила в своїх обіймах землю. Полином пропахлий вітерець шепотів нескінченну казку. В срібному мареві гойдалися тумани, колихаючи пісню...
Стелися, барвінку, низенько...
Хто співає її? Чий голос в'ється над цими зачарованими просторами? Яка вродливиця вторить недоспівану колись пісню? Це ж її улюблена пісня. Яка дівчина тепер голубить її своїм звабливим голосом? І куди, якими шляхами чи роздоріжжями понесе вона цю пісню, щоб відірвати від серця і кинути в невідомі світи? Зринали у спогадах болі, як каламуть.
Перекликалися півні... Так само, як і колись. Лише тоді викликали жаль за вкороченням ночі, а тепер ніч здавалася нездвижною, завороженою. Тепер і сичі плачуть, як осиротілі бездольці... Стривай! То вони розповідають билицю...
Про що вона марила в останньому сні? Яку тривогу принесла до рідної хати? В думках зринали фрагменти для останньої частини роману "Повія".
"Сон колише її, наганяє ще більше забуття. Це зразу наче що по зашийку її тріснуло, аж кинулась вона, посипали іскри з очей — і... диво... перед нею літо. Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в'ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. "Чиє се поле?" — пита вона прохожого шляхом чоловіка. "Твоє поле", — каже той, скидаючи перед нею шапку... І от з усіх сторін, з усіх країв, з-за густої пшениці і високого жита почали витикатися дівочі і жіночі голови, гладенько причесані, гарно заквітчані. Личка у їх рум'яні, очі ясні та тихі... І всі кинулися до неї. "Ось наша мати! Ось наша мати! Підтомилася, бідна. Візьмемо її та донесемо до хати". І, піднявши на руки, молоді та дужі, понесли її полем. Широким шатром розстилається над нею небо синє, по йому ні плямочки, ні хмарочки, хіба де чорною точкою тремтить жайворонок, сиплючи свою пісню на землю..."
Ніби відбулася ще раз зустріч з незабутньою людиною. Здавалося, виконав свій обов'язок...
* * *
На прощання знову зійшлися біля хати, завжди радої гостям.
Микола Віталійович зняв кобзу з верби.
— Хто може тримати закутою в німоті гармонію, що її породжують життя і мрії? Якщо людська рука не торкатиметься до цих струн, то вітер бринітиме ними, розбуджуючи сплячих і заскнілих! Не знаю, який бог змайстрував багатострунну ліру. Але вірю, що той бог був сином самого сонця. — І почав перебирати струни.
Звуки обіймалися з гнучким рясновіттям, гойдаючись у сонячній позолоті. Сонце горнулося до задумливого обрію, єднаючи свої проміння з достиглими пахощами вересневого надвечір'я. Уронили з піднебесся ледве чутний клич дикі гуси. Старицький звівся, простягаючи благальне їм услід руки.
— Гуси! Гуси! Поверніться! Не відносьте на своїх крилах у безвість наших років. Верніться з ними разом. Хай ще раз упадуть на наші плечі пережиті негоди. Верніться! Благаю вас, гуси! — Він нагадував древнього сивого віщуна, що закляк у заклинальній позі. — Гуси! Гуси! Не зважаєте? То летіть на вільні простори! Несіть у майбуття наші печалі, нашу тривогу й мрії. Несіть щастя для тих, хто народжується. Хай зустрічає вас надхмарне сонце, вітайте його від нашого покоління, від нашої землі!
Замовкнувши, він ще стояв нерухомо, ніби чекав чогось, ще неопізнаного в житті. Здавалося, древня сила підіймала його на височінь того лету, щоб оглянути далі. Наче віки розкривали свої двері, з яких виходили тіні, що увінчали безсмертям ці простори. Оглядаючи їх, стояв колись на горі древній князь, своєю сивою мудрістю зважуючи пересторогу від половецьких руйнівних набігів. Виходив на цю гору козацький літописець Грабянка, щоб далі окинути зором землю й увічнити її своїми думами.
Минають дні, минають ночі, стираючи грані століть, і сходяться сюди діти сонця й громовиць, щоб нести дари свого серця й щедрої душі...
Віками потомлене сонце лягло на відпочинок. Синьою киреєю земля постелила йому постіль і сама готувалася до сновидінь. Далеко за Пслом раптово спалахнула пожежа, наче хто присвічував, щоб не заблудитися в пітьмі далеких доріг.
— Горить там, де й колись, пригадую, горіло, — роздумливо мовив Панас Якович.
— Знову горить? Який жах! — Ольга Петрівна злякано дивилась, як темними звоями стелився дим.
— Знову горить, мамо! Яка краса, пробудження! То вогонь гніву! — Леся випросталась. — Продовжуйте грати, Миколо Віталійовичу!
— Я граю, коли наструнюється моя душа.
— Хай бринять натягнуті струни! В музиці ви продовжуєте сторінки мого "Вавілонського полону".
Старицький все ще стояв у благальній застиглій позі, наче в бронзі литий. На його розкосмачених вусах повисли росисті краплинки, виграючи переливами рожевого перламутру.
Микола Віталійович гучніше вдарив по струнах. Звуки покотилися по гнучкому сріблолистю верби, викрешуючи іскри, що стелилися по зів'ялій траві.
* * *
Не квапився повертатися до Полтави. Службові справи затримували в Гадячі...
Як завжди, перебуваючи тут, заглянув і до колись рідної оселі Рудченків. Та батько вже помер, а стара мати перебувала десь у родичів.
Коли ж виїхав уже з міста, то думками ще не розставався з ним. Просив фурмана не гнати швидко коней, оглядав давно знайомі гаї, байраки та плеса. Краєвиди викликали милі спогади. Ніби знову поверталися забуті пригоди, щоб наповнити серце тривогою скороминучої юності.
Та поволі виривалася думка з обіймів минулого й ластівкою закружляла над рідною оселею. Старші сини десь уже в школі. А менший — з Олександрою, дома. Але чому вона була такою засмученою, коли випроводжала в дорогу, ніби крила якісь таємниці. І раніше помічав нервування дружини, але не міг дати ради. За останній час, особливо після губернаторського бенкету, вона виявляла розгубленість, часом впадала в мовчанку. Тоді прозорі очі вкривалися серпанком смутку. Перестала грати на фортепіано. Але кого винити в цьому? Може, справді він винен у її нервуванні? Іноді бачив її заплаканою. На запитання не відповідала або обмежувалася стислим "так", "минеться".