— Шановні панове!
Нарешті тремтячим голосом звертається Трегубов:
— Панове! На цьому урочистому засіданні не повинно бути місця демонстраціям! Ми мусимо додержувати урядових розпоряджень!
З гальорки голосно-задирливо почулося кахикання і розлігся визивний сміх. А відтак знявся галас. Чулися вигуки:
— Ганьба!
— Дайте говорити дівчині!
— Свободу дайте!
Як хвиля під час прибою, прокотився по театру рокіт від гальорки до залу. Здавалося, що й розвішані на другому ярусі портрети Гулака-Артемовського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Костомарова заворушилися. А Шевченко в срібній рамі ніби ожив і гнівно, заклично поглянув навколо, зупинивши схвальний погляд на дівчині.
Знову калатав у повітрі дзвінком голова, не давав промовляти.
На сцену швидко підіймається харківський присяжний повірений Міхновський. Галас спадає.
— Мені доручено зачитати привітання, написане тою мовою, яку відродив у літературі Котляревський, — виразно говорить Міхновський. — Якщо виступати на святі Котляревського його ж мовою заборонено, то я забираю текст, а привітальну теку залишаю президії зборів, — кинув на стіл.
Знову галас, дзвінок голови. Міхновський не сходить зі сцени.
— Прошу, — продовжує він, — записати в протокол засідання мій протест і дати виписку для оскарження в сенат.
— Правильно! — загули голоси.
Трегубов розгубився, переглянувся з Лизогубом, мовляв, що ж робити? Дівчина кидає і свою порожню теку на стіл президії, сходить зі сцени, зустрінута обіймами Лесі Українки. Підіймається чернігівський повірений Шраг. Його висока постать, сивизна, впевнена мужня осанка справляють враження.
— Я підтримую законну вимогу повіреного Міхновського і приєднуюсь до його протесту.
Трегубов надає слово співробітникові "Орловського вестника" Чоботарьову, сподіваючись якогось захисту.
— Друзі! — почав Чоботарьов. — Ми прибули сюди з Орловщини на народне свято. Нас обурює таке становище. Я — орловець — приєдную свій протест, погоджуючись з попередніми ораторами!
У залі не змовкали вигуки, їх підтримувала гальорка.
— Ганьба!
— Дайте свободу ораторам!
— Геть узурпаторів!
— Свободу дайте!
Трегубов озирався навколо, наче поскубаний горобець, сидячи на кілку.
На сцену виходили один за одним представники, що мали читати свої привітання. Вони демонстративно забирали тексти привітань, а порожні теки клали на стіл президії.
Першим піднявся з місця Василенко, за ним Панас Якович та Короленко, демонстративно залишаючи зал. За ними рушили й інші.
Трегубов, розводячи руками, звертався за порадою то до Романчука, то до Лизогуба.
Швидко театр опустів. Горленко неохоче виходив, невідомо до кого промовляючи:
— Яку ж кореспонденцію я подам до "Нового времени"? Таку справу тихо та мирно треба чинити.
Лише президія залишалася за столом. А над нею висів у позолоченій рамі портрет імператора, який байдуже дивився на опустілий зал.
На вулиці ще купчилися люди. З'явилася поліція, щоб "пресекать демонстрацию" за вказівкою віце-губернатора Фонвізіна.
До Мирного підійшов Короленко.
— Маю з вами говорити, Панасе Яковичу. — Разом пішли вулицею, запрудженою збуреними людьми.
Де групувалася молодь, почувся заспів жіночих голосів:
Шалійте, шалійте, скажені кати,
Годуйте шпіонів, будуйте тюрми...
Пісню підхопили десятки голосів. Залунала, набуваючи чимраз більшої потужності, мужня мелодія, наче виривалися з обіймів печалі слова й шукали простору та волі.
— Вперше чую таку пісню, — звернувся Короленко до Панаса Яковича.
— То галичани подарували її Котляревському. Незабаром появився Філонов на коні. З ним жандарми. Фінал першого дня святкування Котляревського завершувався втручанням найлютішого чиновника адміністративної влади в губернії. Будучи залежним від його свавілля, голова міської думи Трегубов відклав до наступних засідань розгляд численних привітань, їх поступило російською мовою 208, українською — 238 та решта чеською і французькою мовами. Не змогли висловитися на святі прибулі гості з Америки та європейських країн *
* Подається за матеріалами мемуарної монографії полтавського журналіста Дмитра Іваненка "Записки й воспоминания", 1910, Полтава. За цією монографією наведено текст вітальної телеграми губернатора Урусова та вміщено дані про офіційну частину відкриття пам'ятника і черговість виступів на урочистому засіданні.
* * *
Художня частина свята відбулася 31 серпня у гоголівському музейному приміщенні поряд з будинком театру. Зал було прикрашено малюнками одного з перших ілюстраторів "Енеїди" художника Порфирія Мартиновича, який виконав їх у студентські роки, навчаючись разом з відомим Сергієм Васильківським у Петербурзькій художній академії. Тоді студента Мартиновича палко підтримував у цьому один з фундаторів Товариства передвижників Іван Крамськой. Тепер, живучи в Костянтиноградському повіті, престарілий Мартинович привіз дарунки свого таланту на свято, де його зустріли з великою повагою учасники влаштованого художнього ранку. Через проекційний ліхтар ілюстрували діапозитиви малюнків.
Панас Якович не міг не висловити свого прихильного ставлення до художника — не тільки ілюстратора, а й талановитого побутописця. Та й своїм життям Мартинович нагадував багатьох бездольців, до яких виявляв особливий інтерес і співчуття письменник-реаліст.
Літературно-художній ранок, присвячений пам'яті Котляревського, відбувався без представників адміністративної влади, що покладалась у цьому разі на пильнування таємної служби поліцейського управління.
Відкрив збори Микола Садовський декламацією:
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, —
А де ж дівся соловейко?
Увесь пафос артистичного таланту Микола Садовський вкладав у Шевченкові слова вірша "На вічну пам'ять Котляревському".
Уривки "Енеїди" читає Михайло Старицький. Довгі сиві вуса, острішки гострих дорідних брів, пломінь старечих, наповнених юнацьким вогнем очей — як той мандрівник з Енеєвої ватаги...
У перерві Панас Якович зустрів Володимира Галактіоновича. Він тримав розгорнуту газету "Полтавский вестник", наповнену з початку до кінця статтями, повідомленнями про Котляревського та відкриття пам'ятника. Газета відкривалася статтею Бориса Грінченка.