— Якщо чоловік стоїть за правду, то треба...
— Пошлімо! — загомоніли робітники.
— Чесному хай буде честь.
Обрали Гната і ще одного літнього сивовусого залізничника.
Розходилися поодинці. Панаса Яковича Гнат провів аж на гору, до собору. Тут ще стояли, розмовляли. Мирний повідомив, що, нарешті, має бути здійснене відкриття в Полтаві пам'ятника Котляревському.
— Шкода тільки, що не на цій горі буде красуватися пам'ятник, а на Протопопівській вулиці.
— Повідомте, коли буде відкриття. Наші прийдуть на свято.
Вже добре стемніло, коли прощалися земляки. Далеко на півдні спалахнула розшаленіла пожежа.
— Добре горить, — урочисто мовив Гнат.
— Хай горить, — задумливо відповів Панас Якович, читаючи в тій заграві щось нове, тривожне.
Видно було, як виривалися іскри, проймали темінь, братаючись з тихими зорями збентеженої ночі.
Незабаром зацокотіли по вулиці копитами сотні коней. Верхівці мчали на південь, їх супроводжувало тужливе виття собак та розпачливий галас сполоханого гайвороння.
* * *
На запрошення групи літераторів узяти участь у збірнику "На вічну пам'ять Котляревському" Мирний вирішив подати свій переклад кількох пісень про Гайавату Лонгфелло. Знаючи, що Короленко володіє англійською мовою та сподіваючись від нього поради, він завітав до Володимира Галактіоновича на Малосадову вулицю разом з Василенком.
Короленко прийняв гостей у світлій, просторій вітальні, заставленій книжковими шафами. Панас Якович подарував йому збірку своїх творів з написом: "Славному писателю земли русской, Владимиру Галактионовичу Короленко, в знак искренней благодарности и глубокого уважения. Полтава. 1903 года".
Зворушений подарунком, Володимир Галактіонович дістав із шафи свою повість "Без языка" і написав на ній:
"Панасу Мирному от искреннего доброжелателя. В. Короленко. 1903 г. Полтава".
— Як справа з відкриттям пам'ятника Котляревському? — звернувся він до Василенка.
— Дозволено... Але не все гаразд.
— Знову перешкоди?
— Сам шеф жандармів Плеве розглядав проект. Викреслив головний напис, запроектований на пам'ятнику:
"Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському". Написи з "Наталки Полтавки" та шевченківського послання "На вічну пам'ять Котляревському" залишив, при умові, щоб у них було "сохранено общерусское правописание".
— Дивно! — обурено вигукнув Короленко.
— Це ще не все. Міністр внутрішніх справ наказав полтавському губернатору не дозволяти виступів і привітань під час відкриття мовою народу, що його прославив Котляревський. А князь Урусов виїхав за кордон, доручивши віце-губернатору Фонвізіну та єпискому Іларіону виконувати вказівки Плеве.
— Без князя Урусова теж може відбутися свято. Але відкривати пам'ятник під безпосереднім контролем шефа жандармів — це ганьба світового значення. Треба протестувати. Кричати на повний голос! Заборонити рідною мовою прославляти ім'я свого народного поета?! — Короленко схвильовано звівся, почав ходити. — Це можливе лише в державі, де все підпорядковане законам гноблення, де від обраного за лакейську убогодухість академіка до чиновничка найнижчого рангу прославляється тиранія й недоумство. — Зупинився, тоскно дивлячись у вікно на кобищанські краєвиди з обвітреними хижами та кособокими курятниками. — Все, все може витримати і терпіти цей багатострадний народ, історична доля якого так і проситься на оспівування в героїчних поемах і романах. Мене хвилюють українські народні думи. Їхні невільницькі мотиви викарбувані й у характері людей.
— Ці мотиви, — обізвався Мирний, — ріднять нашу поезію з піснями інших поневолених народів. Я так уявляю й пісні Лонгфелло...
— Так... Коли я був у Америці, мене вразила популярність пісень Лонгфелло, в яких заплямовується американське рабство. Капіталістам байдуже до духовного життя північноамериканських індіанців.
— Здається, найкраще розповів про це життя Лонгфелло в "Пісні про Гайавату"? — запитав Панас Якович.
— Безперечно... Твір пройнято загальнолюдським гуманізмом.
— Хотілося б зберегти цей дух гуманізму і в українському перекладі, — Панас Якович розгорнув теку і поклав на стіл рукопис.
Короленко почав читати.
Далі дістав англійський текст, звіряв з українським перекладом.
— Чудово, Панасе Яковичу! Лише окремі слова треба, на мій погляд, замінити, щоб відповідали оригіналові.
— За поради спасибі...
— Де ви маєте друкувати переклад?
— У збірнику, присвяченому пам'яті Котляревського.
— Кращого нічого й вигадати не можна! Іменно в збірнику пам'яті українського національного поета. Хай звучить світовий перегук великих гуманістів! Прошу залишити рукопис. Я гаразд його перегляну. Велике діло ви робите...
— Не вперше ми, наступники Котляревського, простягаємо через океан руку братерства поневоленим народам. Нещодавно Борис Грінченко в поемі "Матильда Аграманте" прославив героїчну дочку кубинського народу, що віддала своє життя в боротьбі проти колонізаторів.
— Приклад гідний уваги істориків, — Володимир Галактіонович, труснувши своєю буйною шевелюрою, на мить замислився. — Ваше відвідування принесло мені багато приємності. Хочеться разом з вами поділяти хвилювання, що тривожать усіх нас. Отже, про час вікриття пам'ятника Котляревському сповістіть мене. Візьму участь у святі.
— Наше завдання полягає в тому, щоб відкриття пам'ятника вилилось у всенародне свято. Не можна погодитися з деякими особами, що раді були б перетворити цю знаменну подію в урядовий акт благодійства, подібного на те, коли ситі кидають із свого столу крихти голодним, а самі злорадно потішаються.
— Ваша правда... Так було, так є...
— Але так не повинно бути... Святкування, на мій погляд, покаже нам непримиренність двох таборів у суспільстві і серед літераторів також.
— Я приєднуюсь до того табору, в якому будете ви, Панасе Яковичу, — по-приятельськи потисли один одному руки.
* * *
У повені подій "і день іде, і ніч іде", і човен вистражданих мрій гойдає люта хвиля, а він пливе до берегів осяяних надай...
З наближенням свята відкриття пам'ятника Котляревському Панас Якович розсилав листи своїм друзям і знайомим, запрошував прибути в Полтаву 30 серпня 1903 року. До Заньковецької він писав: