Коло особистих інтересів з кожним днем поширювалось. Відриваючись від праці, ходив до жіночого інституту, прогулювався в парку, прислухався до гри на фортепіано, угадував, хто грає. Адже Олександра під керівництвом Єдлічки почала викладати в інституті гру на фортепіано.
В чеканні знаходив самовтіху, наче дисциплінував себе в новій, ще не осмисленій галузі життя. Іноді бентежився з того, що таке юне дівча примушує його ходити тут і поглядати на вікна.
Зустрічав на алеї, коли виходила з інституту, простували через плац, зупинялися, жартуючи, біля каруселі, де розважалася молодь, слухали, як катеринник виводить "Розлуку". Сміялися і схилами спускались аж до Надворскля. Наче пливли в повені хвилястих лугів. Прислухалися й до гомону діброви, і до зачарованої тиші прозорого плеса, де щедро, як зорі в небі, красувалися білі лілеї. Дзвінко сміялася, коли Панас, забрьоханий, повертався від берега і приносив лілеї з довгими гнучкими стеблами. Обвивала ними собі шию і квітчала груди.
— Так хороше? — запитувала.
— То недоторканна краса лілей. — Панас розповів легенду про дівчину, яка, тікаючи від життєвих знегод, щоб зберегти свою первісну красу, забралась на неприступне плесо і перетворилася на водяну квітку. Ще й Шевченковими словами забарвив легенду:
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білимі
Аж гай звеселила.
— Легенда на мене смуток навіяла. — Олександра поскидала з шиї гнучкі стебла, поклала біля себе, задивилася на хвилі, наче й сама заколисувалась у тихоплавному гойданні.
— На мене теж легенда нагонить роздуми. А ще більше, коли я дивлюся на жінку, як на лілею.
— І на мене так дивишся? — наче прокинулась від зачарованого сну.
— Так...
— Я не хочу, щоб так на мене дивилися.
— Всі ви, вихованки шляхетського інституту, як ті лілеї. А поза вас вирує життя, як Ворскла в негоду. Люди страждають, гинуть... Ви не знаєте цих страждань. Вам байдуже, бо виросли в розкошах, не знаєте, що таке сльози трудової людини...
— Не хочу бути лілеєю! — Олександра жбурнула букет на плесо. Вода заколихалась, збрижилась.
— Не гнівайся на мене... Говорю це, бо ти... Хочу сказати, а слів не вистачає. Не все вимовиш словами, про що говорить серце. Наші взаємини переростають межі звичайної дружби...
— Вони вже переросли, — задумливо посміхнулась.
— Але куди все це може повести нас?
— Ти дивишся на мене, як на панєнку?
— Так... Як на вродливу, випещену в розкошах панєнку.
— Хочу довести, що я можу бути іншою!
— Чим?
— Піснями... Можу одягти просте вбрання. Можу навіть босою ходити, як прості дівчата...
— Ніжки поколеш...
— Хай!.. Іспити в інституті я складала добре. Хочу скласти іспит інший... Для тебе!.. Чуєш, для тебе! — очі Олександри загорілись. — От завтра переодягнусь у просте вбрання і прийду до тебе.
— Це жарт?
— Ні, не жарт!
— А потім у такому вбранні підеш викладати панночкам гру на фортепіано?
— Ні... Піду з тобою, куди захочеш... Куди поведеш.
Замовкли. Тихе плесо, ніби прислухаючись до розмови, почало гойдати на своєму лоні вечірні зорі. Вони були чисті, задумливі... Та їхню задумливість обірвала Олександра дзвінким сміхом.
— Чого ти? Смішно?
— Ні, весело...
— Не розумію.
— Ха-ха-ха-ха! Пора вже все зрозуміти. Мене навіть наша "маркіза" почина розуміти, а ти...
— Я ж не "маркіза", — запитливо поглянув.
— Не ображайся... Я не така. От одягну найпростіше вбрання і вийду до тебе. Тоді веди мене хоч на оглядини... Ха-ха-ха!
— Не жартуй.
— Хочеться жартувати!
— Не забороняю...
— А ти спробуй заборонити!
— Не маю влади.
— Добувай!
— А ти коритимешся?
— Побачимо. Ха-ха-ха!
— Приходь завтра в тому вбранні...
— Куди, до каруселі?
— Так, до каруселі. Завтра ж неділя. Вранці, о десятій годині.
— Для іспиту?
— Може, й для іспиту.
— Мого чи твого? Ха-ха-ха!
— Я серйозно. Не жартую.
— А я жартую й серйозно. Ха-ха-ха!
Котився сміх, лягаючи на хвилі потемнілого в сутінках плеса.
* * *
Рівно о десятій годині наступного дня був, як умовились, біля каруселі. Стояв, одягнений в простий, поношений костюм, на голові старий кашкет — наче якийсь заробітчанин. Почав тривожитись — минав час, а Олександра не приходила. Невже пожартувала? Підходив ближче до каруселі, задивлявся на кружляння веселої молоді, наче щось намагався вловити в тому кружлянні, в звуках "Розлуки". На цей раз вони були розпачливими і до болю верескливими. Відійшов, прислухався до розмов.
Аж ось, де не візьмись, простує в розкішному аристократичному вбранні Олександра і з нею — "маркіза". Проходять повз. Не витримав, злегка підняв кашкет, наче вітаючись.
— І такі є, — обізвалася до Олександри "маркіза". Навела лорнет. — Видно, що інтелігент. Жебрачить. — Витягла срібну монету з блискучої жіночої торбинки. — Понеси, дай йому.
— Не треба... — відвела Олександра руку "маркізи" і зашарілася.
Пішли, не оглянувшись. Панас Якович ще стояв, наче закам'янілий. Сон це чи дійсність? Ледве опам'ятався й пішов навмання шляхом. "Жебрак, — шепотіли вуста, — жебрак. Може, в цьому є правда. Гірка правда. Я ж письменник того народу, що жебрачить". Пригадувались різні оповідання про жебраків, і від того ставало ще гірше. Ненароком зустрів Алоїза Єдлічку.
— Панасе Яковичу? — здивовано розвів руками. — Ходіння в народ тепер у моді. Ходімо разом. Я люблю слухати розваги молоді. Завжди почуєш якусь цікаву пісню. Шкода, що не так демократично одягнений, як ти.
— Чиню сам над собою іспит, — сумно відповів Панас Якович.
— Життєві іспити не зашкодять.
— Так, життєві й безглузді.
— Безглуздя в тобі я ніколи не примічав.
— То було раніше, а тепер...
— Що сталося?
— Нічого особливого. Роздумую оце про те, що важче, чи писати романи, чи самому мандрувати в ролі якогось романізованого героя?
— І те складне, і те... Бачу, що заговорив у тобі вік розсудливої зрілості. А знаєш, що за останній час Олександра Михайлівна дуже цікавиться тобою. При кожній зустрічі розпитує й хвилюється.
— Розпитує? — вирвалось. — Не нагадуй про неї.
— Не буду. Он гурт зачинає пісню, ходімо послухаємо. — Єдлічка попростував до гурту, наспівуючи:
Розлука ти, розлука,
Несеш мені печаль...
Збагнувши настрої Панаса, почав наспівувати інші мотиви.