По задумливому обличчі юнака ковзнула усмішка й застигла у великих очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березі, кидаючи черепками, щоб "перевезти бабу" через калюжу.
За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухів грати в ковіньки, навчався у них співати й примовляти, гніватись і радіти. Тоді здиралися на високу бурту, звідки видно місто з церковними банями й садами.
А навколо слалися неосяжні степові простори, залляті бризками сонця. Ніби вчуваються хлоп'ячі вигукування:
Сонечко, сонечко!
Виглянь у віконечко.
Бо татари йдуть,
Тебе заріжуть,
Твоїх діток заберуть!
Тоді й овечата прислухались до дітвори, збившись у гурт, ніби справді лякалися лихої татарви, а ромен-зілля нахиляло свої стебельця до землі, чекаючи якоїсь несподіванки. Ставало тихо, хоч мак сій. І чутно було, як сонце бринить на струнах: д-дзі-інь, д-дз-зі-і-інь...
З бурти видно Чумацький шлях. Іноді поволі посунуть ним заярмлені круторогі і зариплять вози. А буває, по шляху поженуть арештантів. Женуть у той будинок, що здалеку вишкірився ґратами. Тоді й сонце переставало дзвеніти на своїх проміннях-струнах. На спохмурніле обличчя лягла тінь задуми...
— Чи далеко вже заїхали?
— Скоро виїдемо на Сорочинський шлях. Ось уже й Псляні затоки видно. Коней треба напоїти, — цьвохнув батогом.
Коні побігли. Та недовго трюхикали. Піски та вибої затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слід у коли, що одноманітною смугою стелилась у минуле. А попереду що?
В Гадячі треба попрощатися з батьками, зустрітися з братом Іваном, що прибув погостити з Києва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.
Біля плеса фурман зупинив коней.
— Хай трохи перепочинуть, щоб спітнілими не напувати, — зліз з брички, підійшов до берега.
За ним і Панас. На березі шелестів очерет, нагинаючись до пожовклої осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовкові коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспівану пісню коханої дівчини.
Фурман напоїв коней. Поїхали. Сполохані чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу.
— Хотів би ще почути якусь казку. Ви добре розповідаєте, — звернувся Панас до фурмана.
— З казками та піснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вітром розмовляти. Але треба поспішати, бо сьогоднішній четвер тісно упирається в п'ятницю... Но-о-о, ледачі!
Послався шлях крізь чагарники, забарвлені осінньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинці. Залишки земляного валу, якоїсь древньої руїни говорили, що тут з давніх-давен таборилися люди й століттями змагалася воля з неволею. Може, ті руїни залишились ще від панів польських, підвладних Ієремії Вишневецькому, що тримав у своїх магнатських руках великі маєтності по всій Полтавщині, доки не змела їх козацька хурдига.
Вузькі сорочинські вулиці, ніби від древності, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама — у всій величі красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом. Власне, збудована умільцями Полтавщини — каменярами, різьбярами, мулярами. Зір приваблює пластика фасадів, декоративна майстерність ліплення, химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське барокко. Слава трудівничим рукам полтавських умільців!
Роздоріжжями поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною простір розкришила блискавка.
— Коли б скоріше до тих хуторів доїхати. Там є корчма, — фурман показав пужалном і тривожно поглянув на північ, звідки насовувалась темна хмара. — Но-о-о, ледачі!
— Байдуже, — спокійно відповів Панас. У голосі чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.
Та ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.
— Но-о-о, ледачі!
— Не поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, — Панас аж звівся на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.
Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.
У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.
Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся, латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:
— Оце такі бурлацькі заробітки...
— Латай, може, й долю свою драну залатаєш, — відповів сивоголовий, з запалими очима чоловік.
— Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.
— Досить того, що наші діти та жінки плачуть.
— Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.
— Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, — блиснув очима той, що латав сорочку. — Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на латку, — з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.
Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман відвернувся, знизавши плечима.
— Латані сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...
— Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...
— Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй уп'ятеро дорожче...
— Не дешевше віддає на викуп і пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.
— Від того роду дочекалися гіркого плоду.
— Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.
— А де той слушний час?
— Запитай вітра в полі.
— Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина буде бита.
— Нема долі, і слушного часу не дочекаємося, — понуро загули сіряки.