— А хлопці?
— Що хлопці?— не зрозуміла мати сина.
— Теж фарбуються, щоб бути рудими?
— Ні, сину, це міські жінки завжди чогось шукають, бо, мабуть, мають багато часу себе доглядати.
— Шкода,— буркнув Микита і одвернувся од дзеркала.
— Чого шкода?— перепитала мати.
— Що хлопці не фарбуються.
— Хлопці, сину, завжди гарні. їм личать будь-яке
волосся і брови.
На тому й обірвалася тоді щира розмова матері з сином, бо якраз до кімнати увійшов батько. Але хлопець з того часу не так вже прискіпливо приглядався до свого лиця і чуприни.
Микита прийшов додому з наміром зараз же почепити шпаківню на груші у баби Мотрі. Вдома не було нікого: мати чергувала у лікарні, бо працювала там фельдшером, а батько, мабуть, ще був у майстерні. Та коли взяв у руки шпаківню, то пригадалося, як улітку баба Мотря зловила його на груші і лаяла на все село. І навіщо він нарвав тоді ще не достиглих грушок повну пазуху — і досі не знає. Чогось присмакували йому, і таких плодів у їх саду не було.
— Ні,— промимрив собі під ніс,— хай увечері, коли місяць зійде, зроблю бабі подарунок. А то ще знову лаятиме, як побачить на груші.
* * *
— Микитко, куди ти з лижами?— запитала мати, набираючи під хлівом сухих нарубаних ще влітку дров.
— Покатаюся трохи у саду.
— Тільки не барися, бо ж вечір.
— Добре, мамо.
Микита став на лижі і помчав у садок. Гасав між яблунями доти, аж поки над селом не повис яскраво-жовтий диск місяця, а у хаті баби Мотрі не загорілася електрична лампочка. Тоді лижі він поставив під хлівом, узяв шпаківню і шматок дроту і побрів навпростець через город до бабиної груші. Прив'язав до дрота шпаківню і, як кіт, подерся на дерево. Як тільки почав підтягувати шпаківню, скрипнули сінешні двері, і на порозі стала баба Мотря. Вона була у великій теплій хустці, в кожусі і валянках. Баба заторохтіла відрами і направилася до копанки по воду. А криничка була недалеко від груші. Микита ненароком оступився — і голосно тріснула гілка. Мабуть, стара почула той тріск, бо чалапала по снігу прямо до дерева, на якому ні живий ні мертвий притаївся хлопчисько. Ще здалеку баба гукнула:
— Ти чого, шибенику, витаскався на грушу? Чи мало грушок набрав улітку, а тепер ще й гілля ламаєш? Ану злазь, злазь, кажу!
— Бабусю, не кричіть так голосно,— почав просити Микита.— Це я, Микита. Хіба не впізнали мене?
— Я тебе і на тому світі впізнаю! Зараз мені злазь!
— Я хочу шпаківню на грушу повісити, бабусю
— Що, що?
— Ось шпаківню зробив і повішу.
— Це ж навіщо ту цяцьку притарабанив?
— А в ній шпаки будуть жити.
— Щоб допомогти тобі груші обносити?— крикнула баба.— Злазь, злазь, кажу!
— Бабусю,— пояснював хлопець,— шпаки гусінь виловлять, і груша рясніше вродить.
— То чому ти у себе не повісиш ту скриньку?— запитала баба.— Он який маєте садок великий.
— У мене є ще десять шпаківень, то завтра на кожній яблуньці прив'яжу.
— Ти правду кажеш?—почала здаватися баба.— Чи, мо хочеш знову коника викинути?
— Чесне піонерське, що правду кажу!
— Чого ж ти, як чесний піонер, не зайшов до хати і не поспитав мене, чи хочу я, щоб на грушці шпаки висвистували?
— Я хотів вам несподіванку зробити, дарунок.
— Дарунок?— здивувалася баба Мотря.—Ти правду кажеш?
— Ага, їй-богу, правду.
— Якщо дарунок, то вішай вже,— подобрішала баба.— Тільки гляди не впадь.
— Я тримаюся міцно.
— Це можна було і вдень зробити.
— Я ж хотів несподіванку для вас.
— Тримайся, тримайся міцно!— гукала баба. Стара стояла під грушею, аж поки Микита не зліз на землю. Вона всміхнулася зморщеним беззубим ротом і запитала:
— А шпаки груш не об'їдять?
— Шпаки, бабусю, лише черв'яків та гусінь їдять_
став на захист птахів Микита.— Бачите, дерево наче усміхається до вас.
— Справді, ніби повеселішала груша,— погодилася з хлопцем стара.
— Шпаківню я сам зробив у колгоспній майстерні,-_
похвалився Микита.— Бабусю, дайте я вам води принесу.
— Чи здужаєш?
— Давайте, давайте ваше відерце, я вже великий. І Микита стрімголов побіг до копанки. А баба Мотря,
дивлячись услід хлопцеві, здивовано промовила:
— Невже це той самий шибеник?
* * *
У неділю зранку було по-весняному тепло, хоч стояв кінець лютого. Сонце ласкаво пригрівало, зганяючи з дахів будівель рештки почорнілого снігу.
Спершись об стіну хати, Микита вигрівався на сонці і спостерігав, як зграйка горобців обліпила невелику проталину на подвір'ї. Радісно тріпочучи крильми, з веселим жеботінням один за одним горобчики кидалися у воду. І тоді хлопцеві здалося, що пташки падають на самісіньке сонце, яке, наче у дзеркалі, відбивалося у невеликій льодяній калюжі.
Ці горобчики чимось нагадали Микиті Оленку, коли та плескала у долоні, побачивши шпаківню на дереві. Йому при тій згадці зробилося тепло на серці. Таки добре він тоді зробив, що не побоявся піти до дівчинки. А ще ж піде поласувати трояндовим варенням, бо чесно заробив таке чаювання... А зараз треба зайнятися роботою. Добре, що не полінувався зарані до уроків підготуватися. Ввечері і завтра вранці повторить вірш — і сміло можна дивитися Тетяні Олександрівні у вічі. Ой, ті очі вчительки! Вони наскрізь тебе проймають, як добре не вивчиш чого-небудь. Іноді й не скаже вона нічого, лише гляне на тебе — і ти ладен від сорому голову під парту заховати, як гусак під крило.
— Пора до роботи, хлопче,— промовив сам до себе Микита і весело розсміявся, бо пригадав, що так часто звертається до нього мати. Добре, що поїхала з батьком до міста, а то не дозволила б лазити по деревах.
Хлопець, сполохавши горобців, перестрибнув через проталину і пішов до хліва. Виніс усі десять шпаківень і прислонив до частоколу...
Через кілька годин над яблунями висіло аж шість шпаківень, звеселяючи очі перехожих. Як тільки Микита виліз на сьому яблуню, раптом у саду з'явилися на лижах Андрій та Олесь.
— Ой, молодець, Микитко!— крикнув на весь сад Андрій.
Хлопець, побачивши однокласників, від несподіванки ледь не звалився з яблуні.
— Допомогти, Микито?— дружелюбно запитав Олесь, скидаючи лижі. І, не чекаючи запросин, поліз на яблуню.
— Я сам...
Та Олесь був поруч і почав допомагати прив'язувати шпаківню. Коли і на восьмій деревині заблистіла хатинка для птахів, Микита сказав: