Якось, уздрівши хлопця, баба запитала:
— Скажи, синочку, чи не можна на отій старезній вербі коло копанки влаштувати гніздо для бузьків, як у Митрофана?
Микита пообіцяв бабі порадитися з друзями. Наступного дня хлопці з дядьком Іваном висадили колесо на бабину вербу. Але ніхто стару не міг запевнити, що там облюбують собі місце красені-лелеки. Проте баба так полюбила Микиту, що при кожній зустрічі витягала по дві сушені груші з кишені і вгощала хлопця.
Кожен весняний день хвилював Олеся. Часто він вечорами виходив у садок і поглядав на небо.
Та коли одного ранку над селом закружляли лелеки, Олесь на радощах побіг до дядька Митрофана, щоб переконатися, чи прилетіли бузьки. Ще здалеку побачив птаха, який стояв на новому гнізді на одній нозі і похитував головою, ніби вітаючись з господарями, котрі висипали з хати від старого до малого і радісно про щось гомоніли. Біля воріт уже були Микита й Андрій. Хлопці зраділи появі друга, а Микита, вибачаючись, промовив :
— Я хотів бігти до тебе, але ж далеко.
Дядько Митрофан помітив хлопців і запросив на подвір'я. Старенька бабуся, мабуть, дядькова мати, поманила їх пальцем і сказала:
— Якби не ви, дітоньки дорогі, то нині не було б тої радості, того свята на нашому подвір'ї. Ростіть великі, здорові та щасливі!
— Бабусю,—звернувся Олесь до старої,— йому б їсти чогось дати.
— Он Митрофан виніс,— показала баба на відро серед подвір'я.— Хай відпочине, бідолаха. Потім і попоїсть. Це наш лелека, бо кланяється. Він завжди вітається, як прилетить з теплих країв. Розумний.
— А в баби Мотрі на вербі нема бузьків? — запитав дядько Митрофан хлопців.
Тільки тепер згадали друзі про бабине гніздо і зграйкою побігли городами та садами до старезної верби, обминаючи розгрузлу вулицю. Та гніздо було порожнє. Діти постояли трохи під деревом. Може, стояли б і цілісінький день, коли б котрийсь не згадав, що пора збиратися до школи.
Та бабине гніздо таки заселили бузьки. Якось, повертаючись із школи, Микита побачив бабу Мотрю, яка стояла коло своїх воріт і когось виглядала. Коли ж впізнала хлопця, то дуже зраділа:
—— Микитко, а йди-но сюди.
Той здивовано зиркнув на стару і уповільнив крок, ніби боявся якоїсь неприємності. Баба ж усміхалася зморщеним ротом і простягала подарунок — дві сухих груші. При цьому повідомила:
— У нас, Микитко, радість.
— Яка?— запитав хлопець, забувши подякувати за подарунок.
— Бузьки гніздо лаштують,— засміялася баба.— їй-богу, синочку, правда.
Микита, не чекаючи на запрошення, поминув жінку і вихором пролетів через подвір'я, зупинившись аж коло копанки.
А на вербі, не звертаючи уваги на хлопця, мостили гніздо пара лелек. Микита стояв, задерши голову, і з цікавістю дивився на птахів. Не почув, як поруч стала баба Мотря і прошамкала:
— Не пропала марно твоя робота, синочку.
— Хіба ж тільки моя?!
* * *
Квітневого ранку, коли небо ледь заясніло десь далеко на сході, Олесь крізь сон почув вимогливий стук у шибку. Той стукіт раз у раз повторювався, і хлопець таки прокинувся. Він сів на ліжку і почав протирати кулаками очі, як знову задзеленчала шибка.
— Журавко!— скрикнув на всю хату Олесь, скочив з ліжка і кинувся до дверей.
А під вікном справді стояв журавель. Хлопець з криком "Журавко!" обхопив птаха за шию і так завмер, не відчуваючи, як з очей котяться рясні радісні сльози.
За хвильку з'явилася мати і, сплеснувши руками, вигукнула:
— Журавка! Таки прилетів! Бери, бери його до хати! Олесю, чуєш?
Чотири дні гостював Журавка в Олеся. Він і ночував у кімнаті. А від школярів не було відбою. Цілими класами приходили привітати птаха з поверненням на батьківщину, на рідну землю, приносили йому різні ласощі, навіть тістечка і шоколадні цукерки, від яких навідріз відмовлявся журавель. А Микита й Андрій наловили гостю жаб, але частували його на подвір'ї. Андрій добре пам'ятав неприємність з крякав-ками.
На п'ятий день Журавка з обіду почав хвилюватися, частіше став поглядати у небо. Хлопці пробували розважати гостя тим, що бігали по подвір'ю кругом птаха. А той, ласкаво курликаючи, хитав головою, ніби дякуючи друзям за любов до нього.
Раптом Журавка підійшов до Олеся, потерся головою об його руку і злетів у небо. Він довго кружляв над хатою, то опускаючись до землі, то Знову злітаючи увись, і, махнувши на прощання кілька разів крильми, направився за село, до болота.
Хлопці стояли вражені. В Олеся виступили сльози на очах, і він одвернувся від друзів.
— Журавка буде навідуватися до тебе, Олесю,— впевнено сказав Андрій.
— Прилітатиме,— погодився з Андрієм Микита.—
Добре, що живий повернувся з таких небезпечних мандрів.
— Хлопці, майнемо до болота!— запропонував
Андрій.
— Ні, не треба,— ледь видавив з себе Олесь.— Хай Журавка будує гніздо.
— Правильно,— підтримав Олеся Микита.— Йому тепер чимало клопоту.
І хлопці мовчки розійшлися по домівках.
* * *
Журавка ще декілька разів навідувався до Олеся. Погостює годину-дві, попоїсть — і летить на болото до своєї домівки.