— Що тобі снилося, синочку?
— Журавка приснився.
— Чого ж ти так страшно закричав?
— Через мене він у море впав.
— Та це ж сон, Олесю,— заспокоювала мати сина.— Хіба снам можна вірити? Думаєш ти про свого журавля щодня, тому й сниться. Ну, спи, спи, синочку, бо вже пізно...
— А як Журавка справді впав у море?
— Твій Журавка сильний, ми ж його добре годували. То чого йому падати у море? Повернеться весною твій журавлик, повернеться. А тепер спи, Олесю, бо завтра на уроках дріматимеш.
— Добре, мамо, я засну,— відвернувся Олесь до стіни.
— На добраніч, сину.
— На добраніч, мамо.
Але Олесю не спалося. Він уявив собі птаха у далекій невідомій Африці. Журавка, худий-прехудющий, опустився десь на березі великої річки. Там на нього чатували страшні звірі, яких він ніколи раніше не бачив у себе на батьківщині.
А ще ввижалися Олесю африканські хлопчики і дівчатка. Вони, мабуть, як і наші, люблять звірів і пташок. Але серед них є і Микити, які полюють на журавлів та інших птахів. Добре, коли Журавка довіриться якомусь Андрієві, а коли Микиті? Адже птах вірить людям, особливо хлопчикам.
Невеселі думки вихрилися в Олесевій голові, відганяли сон. Лише десь під ранок, втомлений і змучений, він заснув.
Якось на уроці Тетяна Олександрівна запропонувала учням написати листа своєму другу. Олесь, що сидів поруч Андрія, прошепотів:
— Хочеш, я напишу до тебе листа?
— Краще напиши Журавці в Африку,—жартома
порадив Андрій.— А я нашкрябаю тобі.
— Хлопці, не розмовляйте,— зауважила вчителька.
"А може, й справді написати листа, тільки не Журавці, а дітям з далекої Африки?"— майнуло в Олеся у голові. Він посидів з хвилину, подивився у вікно, де на вітах клена ще трималося декілька жовтогарячих листочків, і вивів у зошиті: "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки!"
Хлопчик перечитав написане, зиркнув на Андрія і, хвилюючись, почав нанизувати слово до слова, речення до речення. Він так захопився писанням, що й не помітив, як за спиною стала Тетяна Олександрівна. Вчителька, прочитавши написане, задоволено всміхнулася і пішла до задньої парти, де чогось вовтузився Микита.
Наприкінці уроку учні читали свої листи. Тетяна Олександрівна звернулася до Олеся.
— А тепер Олесь прочитає нам свого листа.
— У мене не дуже цікаво,—почав відмовлятися учень.
— А ти прочитай!— наполягала вчителька. Олесь повільно підвівся. Його лице зайнялося полум'ям. Чужим голосом почав:
— "Добрий день, хлопці і дівчата з далекої Африки! Пише вам цього листа учень третього класу Олесь Га-личенко з Радянської України. У нас скоро зима, випаде холодний сніг, вдарять морози. Тому до вас, у теплі краї, відлетіло багато наших птахів. Серед них і мій Журавка. Це журавель так називається. Це його ім'я. Його висиділа свійська гуска. Журавка допомагав мені влітку пасти корову, вранці будив, проводжав до школи. Цей журавель дуже розумний і слухняний.
Дорогі друзі, хлопчики і дівчатка! Прошу вас оберігати наших і ваших пташок від звірів і злих людей.
Візьміть шефство над журавлями. їх дуже мало зосталося на нашій планеті. Бережіть всіх наших перелітних птахів. Серед них є і мій вихованець — Журавка. До побачення! З піонерським привітом! Олесь Галиченко".
Учні слухали Олеся, затамувавши подих. А коли той замовк, Андрій не стримався і прошепотів:
— Молодець, Олесю!
Лише Микита буркнув невдоволено на весь клас:
— Як ти набрид із своїм журавлем!
У класі піднявся такий гамір, що Тетяна Олександрівна змушена була підняти руку і сердито сказати:
— Що за шум?
Учні замовкли. Вони чекали, що скаже вчителька про Олесевого листа. Тетяна Олександрівна ласкаво подивилася на Олеся і схвильовано промовила:
— Галиченко написав гарного і потрібного листа. Таке прохання можна було б надрукувати у піонерських газетах, щоб усі діти нашої планети берегли птахів, дбали про них, особливо взимку, коли вони терплять скруту від голоду і холоду. А ти, Микито, повинен повчитися в Олеся, як треба любити пташок. Олесь має право пишатися Журавкою.
— Це його мати має право пишатися журавлем,— крикнув Микита.— Бо вона поклала яйце під гуску. Якби Олесь випадково не попався матері на очі з журавлиним яйцем, то зараз він писав би про шкаралупу, а не про живого журавля. Так, так, писав би про журавлину шкаралупу. Так що не захвалюйте Галиченка.
— Все це правильно, Микито, ти сказав, але ж Олесь його доглядав і виростив,— накинувся Андрій на Микиту.— А ти розорив кілька десятків пташиних гнізд, ще й гніздо журавля і ледь не замучив шпака.
— Ну, годі, годі, діти,— втихомирювала вчителька учнів.— Я вірю, що ніхто з вас, і Микита також, ніколи не будете кривдити наших друзів — пташок. А зараз прошу здати зошити. Я перевірю ваші листи і оціню їх.
* * *
раніше Олесь не задумувався над життям птахів, аж поки не виростив журавля і не подружив з ним. Не раз бачив і горобців, і синиць, і щиглів, і сорок, і дятлів, але дивився на них якось байдуже, як на ясена, вербу чи клена. Птахи собі літали, цвірінькали, щебетали, свистіли, жили поруч, але у його, Олесеве, життя не втручалися, і він не цікавився ними.
Бувало, після дощу горобці так кумедно купаються у калюжі води, а йому хоч би що: навіть не усміхнеться, пройде мимо, ніби повз курей чи гусей, до яких звик чи не з пелюшок.
Сьогодні ж, коли мокрий лапатий сніг обліпив дерева, засяяв білизною на землі, Олесь звернув увагу на синичку. Пташка стрибала по гілках яблуні, обтрушуючи сніг, прилипала до кори і швидко щось видобувала гострим дзьобиком.
Довго спостерігав хлопець за птахою. І, нарешті, зрозумів, що вона шукає їжу, а тому визбирує личинок і комах, які завчасу поховалися від негоди і морозів. А весною, як сонце прожене сніги, оживе комашня, голодна і худа, і почне жерти на яблуні набубнявілі бруньки, а потім і листочки, і цвіт.
Олесь миттю опинився у хаті, набрав у жменю пшона, потім шмигнув до хліва, схопив невелику дощечку, сяк-так примостив її на гілках яблуні і висипав на неї круп. Сам став поодаль і почав стежити, чи ласуватиме синичка його дарунком. І пташка не забарилася. Вона, оглядаючись на всі боки, поволі, перелітаючи з гілки на гілку, добралася до Олесевої їдальні, уважно обстежила її і лише тоді наважилася схопити декілька крупинок. Коли ж пташка переконалася, що їй не загрожує небезпека, вона голосно заспівала, скликаючи на обід своїх родичів.