У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав:
— Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається!
Оленка захихикала й каже:
— Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають.
Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами:
Мій садок зелений, свіжий,
В нім бузку палахкотінь.
Від пахучої черемхи
І від лип розлогих тінь.
— Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! — жартували пасажири.
А в Мишка без будь-якого попередження настала зима:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…[1]
А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь.
Знуджена картина!
Хмари угорі.
Дощик так і ллється,
Мокро у дворі.
Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили:
Що ти рано в гості,
Осене, прийшла?
Ще ж бо просить серце
Світла і тепла!
Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже:
— Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно!
І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів:
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду…
Дядько Федір скривився:
— От лихо! Ще один виконавець знайшовся!
А Оленка надула губки і каже:
— Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку.
А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої:
Сиджу у закові, в темниці сирій,
Змужнілий в неволі орел молодий…[2]
— От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! — пробурчав дядько Федір.
— Ти не хвилюйся, — говорила йому тітка Надія. — Хлопці віршики повторюють, що тут такого!
Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом:
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо, зорі сяють…[3]
— О! — засміялись у вагоні. — На Україну потрапив! Куди ж іще залетить?
На зупинці увійшли нові пасажири:
— Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати.
А Мишко вже подорожував Кавказом:
Кавказ піді мною. Стою в вишині
Німий і самотній край яру страшного…[4]
Так він об'їхав мало не весь світ і попав навіть на Північ. Там він охрип і знову штовхнув мене під лавкою ногою. Я ніяк не міг пригадати, які ще бувають вірші, і знову взявся до пісні:
Занедужав я в дорозі,
Та й набрався я біди…
— А цей усе якісь пісні читає, — засміялась Оленка.
— А я винен, що Мишко усі вірші перечитав? — сказав я і взявся до нової пісні:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе…
— Ні, братику, — пробурчав дядько Федір, — якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі!
Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку.
Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо.
— Дивись, — сказав Мишко, — коли не треба, то він мовчить, а коли треба було мовчати, він цілу дорогу скавулів.
— Треба подивитись, — може, він там задихнувся? — кажу я.
Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли:
Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці.
— Що це? — каже Мишко. — Куди ж Дружок подівся?
Тут я зрозумів, у чому справа.
— Стій! — кажу. — Та це ж не наш чемодан!
Мишко подивився і каже:
— Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан!
— Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, — сказав я.
Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали. Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу:
— Напевне, його забрав хто-небудь.
— Давай ще раз пройдемо по вагонах, — каже Мишко.
Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас.
— Нічого, — каже, — по вагонах шастати!
Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає:
— Що з тобою?
— Дружок пропав!
— Який Дружок?
— Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа?
— Ні, не одержувала.
— Ну от! А я писав.
Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі.
* * *
Наступного дня Мишко приходить до мене й каже:
— Знаєш, тепер виходить — я злодій!
— Чому?
— Ну, я ж чужий чемодан узяв.
— Ти ж помилково.
— Злодій теж може сказати, що він помилково.
— Тобі ж ніхто не каже, що ти злодій.
— Не каже, а все-таки совісно. Може, тій людині цей чемодан потрібний. Я повинен повернути.
— Та як же ти знайдеш що людину?
— А я напишу записки, що знайшов чемодан, і розклею по всьому місту. Господар побачить записку і прийде по свій чемодан.
— Правильно! — кажу я.
— Давай записки писати.
Накраяли ми паперу й стали писати:
"Ми знайшли чемодан у вагоні. Одержати в Мишка Козлова. Піщана вулиця, № 8, кв. 3".
Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу:
— Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв.
— Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, — сказав Мишко.
Накраяли ми ще паперу й ну писати:
"Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3".
Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах…
Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали — раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька.