Іще тітка сказала, що кадри ці — унікальні. Що держи-дерево мало хто бачив, хоча за ним полювала не одна експедиція.
— Чому?
— Бо воно має звичку рости в найнедоступніших місцях, — пояснив мені татко.
— Рости! — пирхнула тітка Павлина. — Ти говориш так, наче це звичайнісінька рослина!
— А що ж, як не рослина?
І знову зчепилися. Отак завжди: як зійдуться, так і заведуть суперечку. А встряне хтось третій — уже обоє на нього накинуться. Через те я завжди намагаюся триматися віддалік...
Мама ж ніколи не сперечається з тіткою Павлиною. Бо вона не генетик — геолог. Доктор геологічних наук моя мама! І летить не по держи-дерево, а по венеріанські опали.
Я опали ті бачив: мама якось додому приносила. Блакитні-блакитні, аж очі вбирають! Бірюза, і та здається набагато блідішою. А в центрі — вогник яскравий. Так сюди-туди й бігає.
Та якби вони були тільки блакитні, мама, може, ними й не зацікавилася б. А то вони ще й колір міняють. Перед грозою, перед раптовою зміною погоди. Стають сині-сині, аж чорні. А вогник усередині так і палахкотить, так і метається. Мама каже, що вчені до цього часу не можуть пояснити це явище. Є різні теорії, але жодна з них не дає вичерпної відповіді. Мама теж розробила власну теорію і тепер летить на Венеру, щоб розібратися: права вона чи помилилася.
Я ж думаю, що мамі й летіти не треба. Бо не було ще випадку, щоб мама в чомусь помилялася. Так, принаймні, твердить вона сама. Моя мама наперед усе знає. І коли щось трапиться, вона так і каже:
— Я так і знала!
Татко ж летить як соціолог і як історик. І таткові на Венері дістанеться, мабуть, найбільше. Я сам чув, як мама його умовляла:
— Ти про нас хоч подумав, якщо тобі своєї голови не жалко!
Але татко наполягав:
— Хтось же та повинен дослідити це явище... І до того ж я дав уже згоду.
Мій татко такий: тихий-тихий, а вже як що надумає, то зробить по-своєму. Хоч би що йому казали.
Я татком пишаюся. І, признатися, дуже йому заздрю. Це ж тільки подумати: самому, без зброї, без нічогісінько, з голими руками заглибитися у венеріанські джунглі, куди не потикалася ще жодна експедиція. І то для чого? Щоб ознайомитися з орангутангоподібними, які всі до одного здичавіли. Так, так, здичавіли! Років із сто тому покинули міста й подалися у джунглі. І з того часу — жодних контактів з цивілізованим світом. Було кілька спроб зав’язати із ними стосунки, але всі експедиції після багатомісячних блукань так і не зустріли отих здичавілих істот. І татко прийшов до висновку, що посилати треба не експедицію, а одного-двох чоловік. Бо ті примати експедицій бояться, а коли буде одна людина чи дві, то вони навряд чи ховатимуться. Татко піде з венеріанином Ван-Геном, теж соціологом, який уже чекає його на Венері, Я його вже бачив, на фото. Татко каже, що Ван-Ген дуже талановитий, що він автор багатьох монографій. Вони з татком листуються уже кілька років.
— А чому вони, ті примати, здичавіли?
— Поки що точно невідомо, — відповідає татко. — Є різні версії, але їх треба перевірити.
— Які версії? — допитуюсь я.
Татко невдоволено супиться: він терпіти не може не підтверджених науково припущень.
— По-моєму, найвірогідніша та, що коли конструювали орангів, допустилися якоїсь помилки. Та помилка в умовах Венери дала небажане відхилення, і в приматів вибухнули тваринні інстинкти... До речі, — усміхнувся татко, — дехто з венеріан твердить, що ті примати начиталися Ніцше і Гітлера...
— А хто такі Ніцше і Гітлер?
Татко починає пояснювати. Ніцше — реакційний філософ, який жив ще в дев’ятнадцятому столітті, а Гітлер...
— Невже вам у школі не розповідали про Гітлера?
— А-а, це той, що розв’язав останню світову війну! — врешті пригадую я. — Що проповідував расову теорію? І хотів винищити цілі народи?
— Бач, нарешті згадав! — каже татко. — Дивно, як ти вмудрився одержати з історії відмінну оцінку?
— Бо мене про це не питали!
— Хіба що не питали...
— Так що ті примати? Ну, розкажи, татку!
— Нічого поки що певного, — застерігає татко. — Просто дехто з венеріанських соціологів, так само і мій приятель Ван-Ген, допускається думки, що сучасні керівники тих здичавілих приматів взяли на озброєння Ніцше і Гітлера, зокрема — расову теорію.
— То примати од тієї теорії й здичавіли?
— Навпаки — теорія лягла на добре підготовлений грунт, — пояснює татко. — Нормальна розумна істота ніколи не може стати фашистом...
— А як вони вас із Ван-Геном уб’ють? — Мені вже стає страшно за татка.
— Навряд, — каже татко. — Найскорше, вони нас захоплять у полон. А це дасть нам прекрасну можливість докладно вивчити причину отієї психічної аномалії. — Голос татків лунає так, наче йдеться про якийсь безневинний експеримент. Тепер я розумію, чому так тривожиться мама.
А я, повторюю, татком дуже пишаюся. От тільки шкода, що й мені не можна піти разом з ним. Лишається тільки надія, що Ван-Ген раптом захворіє, і тоді татко може взяти мене з собою...
Врешті карантин наш скінчився, і ми полетіли на космодром.
Я вже тут був минулого року: наш клас під час зимових канікул возили на Місяць. Космодром величезний, його будували дванадцять років. Це ж одного лише металу скільки треба було підняти з Землі. Добре, що до цього, сотні років підряд, запускали супутники. Так їх майже всі позбирали та й переплавили тут же, у космосі.
Тепер космодром нагадує м’яч, що весь час обертається, щоб було тяжіння всередині. А по боках вмонтовані труби, на яких висять кораблі: величезні і зовсім маленькі. Маленькі, це ті, що літають між космодромом і Землею, а великі — що стартують до інших планет.
Перед тим, як впустити у корабель, нам дали спеціальне взуття із магнітними підошвами: адже як тільки корабель одведуть од космодрому, на ньому настане невагомість. Я потім, уже в каюті, навмисне впустив фотоапарат: він так і поплив у повітрі!
— Ма, можна, я роззуюся?
— Навіщо?
— Хочу трохи політати.
— Тебе ще тут не вистачало! — Мама саме намагається впіймати гребінець, що вилетів з сумки. Поки його ловили, з сумки повилітало усе: і пудра, і люстерко, і хустинка. — Та допоможи ж мені! — Це вже до татка, який стояв і дивився зацікавлено, як мама мотається по каюті.