— В них прожектори, — кажу тітці Павлині.
— Тс-с-с! — тітка сердито.
Зупинилася, до чогось прислухається. Завмерли попереду й татко з Ван-Геном.
— Вартовий, — прошепотіла тітка. — У воротях.
Тепер і я почув: попереду щось тупає. Туп-туп-туп... Туп-туп-туп... То тихіше, то голосніше.
Татко з Ван-Геном знову рушили вперед — тепер уже назгинці, а за ними й ми.
Ось вони раптом зникли. Мов провалились під землю!
— Лягай! — смикнула мене за рукав тітка Павлина.
І тільки я ліг, одразу ж побачив вартового. І ворота з металевих прутів. Чорна постать у них ходить туди-сюди, мов заведена.
Де ж поділися татко й Ван-Ген?
Вдивляюся вперед і нічого не бачу. Крім вартового й воріт. Хотів трохи звестися, але тітка Павлина так надавила мені на голову, що я аж кавкнув.
— Ти можеш хоч хвилину полежати? — засичала сердито на вухо.
Можу. Тільки нащо так бити в потилицю? Все обличчя в землі. Хотів огризнутися, але тут раптом щось запищало попереду. Тоненько, мов миша. Вартовий враз зупинився і писк урвався. Та тільки він рушив, як миша озвалася знову.
Вартовий щось пробубонів сам до себе. Одімкнув ворота, пішов по ріллі, прямо на писк. Миша знову затихла, вартовий зупинився. Постояв, постояв, вслухаючись, потім рушив уперед. Тільки не прямо, а трохи ліворуч — на нас!
Я мало не вріс у ріллю. Дивився на темну гору, яка насувалася, — ось-ось наступить на голову, і все в мені аж затерпло. Враз згадав про лук, ухопив стрілу, та ніяк не міг намацати тятиву — вона мов обірвалася... Гарячково нишпорив рукою, а постать вже нависала наді мною, — я аж схлипнув од напруження, — вартовий враз відскочив, замахнувся чорною палицею. Я одразу відчув, як напружилося тіло тітки Павлини. Тенькнула тятива, біла блискавиця метнулася вперед, вп’ялася у величезне тіло. Вартовий зойкнув, ухопився за груди, впав...
Якусь мить ми лежали, оглушені тишею, що знову на нас навалилася. Тітка важко дихала, а мене била пропасниця. Потім пролунав ледь чутний шурхіт, хтось повз прямо до нас, я мимоволі вхопився за лук, та одразу ж зрозумів, що то татко й Ван-Ген.
— Живі?
— Живі, — відповіла тітка Павлина. — Як же ви його одпустили?
— Так він же од нас повернув. А ми боялися промазати в темряві.
Татко підійшов до мертвого, зняв сагайдак із стрілами:
— Пішли, бо у нас ще багато роботи.
Ми звелися й пішли. Не до кліток, а в бік храму.
— Татку, Жорка ж не там!
— Знаю... А чим ти одімкнеш замок?
— А ключ у кого?
— В старшого жерця.
Я згадав двоповерховий будинок, що стояв при самому храмі. Як же ми в ньому розшукаємо того старшого жерця? Адже там до біса кімнат! Але татко, мабуть, там уже бував, бо одразу ж повів нас на другий поверх.
Повсюди горіло неяскраве, пригашене світло. І скрізь: на підлозі, на широких канапах, серед обгризених кісток і порожніх бутлів валялися упиті оранги.
Потрапили нарешті до великої кімнати, застеленої килимами, з позолоченими стінами й стелею. Повсюди звисали гілки держидерева, а посередині, на підвищенні, стояло широчезне ліжко і на ньому, поверх золотистої ковдри, спав абсолютно голий оранг. Він був дуже старий, жалюгідний і зморщений, з щербатої пащі виривалося тихе хропіння.
— Ось він, мудрець і пророк, — сказав татко глузливо. — І перед такою неміччю тремтять усі оранги... Ану, просинайся, пророче!
Татко ткнув межи ребра тупим кінцем стріли і старий схопився, мов опечений.
— Хто ви? — забурмотів перелякано. — Хто вас пустив?
— Не впізнаєш? Ану придивися пильніше! — Татко наблизився до старого майже впритул, а стріла, яку він тримав у руках, тепер була вже націлена гостряком прямо в серце.
У вицвілих очах жерця спалахнув дикий жах. З спритністю, якої ми й не чекали од нього, він одповз на край ліжка, заволав:
— Сторожа!.. Вбивають!..
— Замовкни! — пролунало погрозливо позаду.
Старий крутнувся і побачив Ван-Гена: той цілився йому прямо в обличчя:
— Затули свою смердючу пащеку, якщо хочеш пожити хоч трохи!
Жрець одразу ж замовк. Тремтів усім тілом, скімлив, як побита собака.
— Ключі! — наказав татко. — Негайно! — І ледь торкнувся вістрям жовтої шкіри.
Жрець перелякано вискнув, перевернувся на коліна й лікті, порачкував До подушки, що лежала у головах. Та Ван-Ген його випередив: засунув під подушку руку, висмикнув в’язку ключів.
— Ось вони! — вигукнув переможно: — Ось вони!.. Ось!..
Жерця враз мов підмінили: обличчя його перекосилося, очі запалахкотіли жагучою ненавистю.
— Усі!.. — захрипів він, тикаючи в нас пальцями. — Усі ви будете принесені в жертву!
Аж харчав, задихаючись од люті.
— Пішли, — хитнув головою татко. — Нам тут робити вже нічого.
Супроводжувані прокльонами знавіснілого жерця, ми вийшли з кімнати. Всі, крім Ван-Гена.
— Почекаємо, — сказав татко.
Обличчя його було невблаганне й суворе.
За дверима все ще лунали прокльони. Потім вони враз урвалися.
Появився Ван-Ген. Стріли в його руках уже не було — лише ключі. І він їх щосили притискав до грудей.
— Тут нам не вибратись.
Татко дивиться на скелю, що нависає над , нами, і знову повторює:
— Тут нам не вибратись.
Скеля і справді неприступна. Здіймається над нами вертикальною стіною, і жодної тріщини, жодного виступу, за який можна було б учепитися. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх.
— Що ж робити? — запитує тітка Павлина стривожено. — Не вертатися ж назад!
І дивиться вниз.
Під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню. І поглядали в небо. Весь час поглядали в небо: чи не повзуть чорні хмари? Бо тоді нам кінець. Злива миттю наповнить ущелину бурхливим потоком, який не те що людей — багатопудові кам’яні валуни жбурляє, мов пір’я! Небо поки що нас милувало, хоч і супилося хмарами, а ось ущелина піднесла нам під кінець цей неприємний сюрприз.
— Назад нам не можна! — каже татко рішуче. — Ви що, не бачите?
Бачимо. Щось із півсотні орангів, що скупчилися далеко внизу, при вході в ущелину. Щастя наше, що всі вони з охорони храму й озброєні ритуальними луками, а то ми були б давно уже знищені. А може, їм наказали захопити нас живими?