— Про це я розпитати не встигла... Поки що можна лише здогадуватись... Отой Оранг, мабуть, дуже славолюбна істота, як і всі тирани, до речі. Тож довідавшись, що татко — соціолог-історик, та до того ж ще й мешканець Землі, він його й призначив особистим істориком. Татко мусить записувати все, що б той Оранг не сказав чи не зробив, аби потім прославити його у віках...
— І татко погодився?
— А що йому лишалося робити?.. До того ж, у нього не було вибору: або погодитись, або довічне ув’язнення. А це ж чудесна можливість вивчити здичавілих істот, до того й прагнув твій татко! — вигукнула тітка Павлина. Вигукнула з таким ентузіазмом, що я вже вкотре переконався: у тітки власні погляди на деякі речі й обставини.
— А де мій татко?
Жорка! Захопившись розмовою, ми про нього й забули. А він стоїть поруч, жалісно скліпує повіками.
— З твоїм татком справа трохи складніша, — почала тітка Павлина: їй мов аж незручно було перед Жоркою. — Бачиш, оранги проголосили себе вищою расою, яка покликана панувати над іншими. Вашу расу вони вважають нижчою, расою рабів, напівтварин, яку треба було підкорити або знищити...
— Вони мого татка убили? — по-своєму зрозумів те пояснення Жорка.
— Ні, твій татко живий! Але вони не могли примиритися з тим, що твій татко — видатний учений. Тож Вітиному таткові довелося сказати, що твій татко — його слуга... Це, до речі, пораяв йому твій, Жоро, татко, — поспішила додати тітка Павлина, бо обличчя Жорчине так і скривилося в болісній гримасі.
— А що буде зі мною? — запитав Жорка так, що у мене аж серце стислося.
— З тобою теж усе буде гаразд, — утішила його тітка Павлина. — Ми вже все обмізкували з Вітиним татком. Тільки тебе доведеться назвати моїм слугою... Слугою ти, звісно, будеш лише в очах орангів, щоб вони тебе не чіпали. Так що нашийник хай тебе не хвилює...
— Нашийник! — в один голос вигукнули ми.
— Без нашийника, на жаль, тут обійтися не можна, — зітхнула тітка Павлина. — За суворими законами цієї країни перший же оранг, застукавши Жору без нашийника, має на місці скарати його на смерть.
— І мій татко носить нашийник? — запитав украй знічений Жорка.
— Напевне... Хоч я точно не знаю. Але ти, Жоро, повинен бути вище од цього. Маєш весь час пам’ятати, що для нас ти лишаєшся тим, ким насправді і є... Пам’ятатимеш?
— Пам’ятатиму, — пообіцяв сумно Жорка. Я підійшов до нього, обійняв міцно за плечі:
— Я буду завжди з тобою! І хай спробує хоч одна з цих гидот тебе зачепити!
Жорка лише усміхнувся невесело. Тітка Павлина наче аж ображено запитала:
— Чому ви не цікавитесь, що буде з нами? А й справді, що вони збираються з нами робити?
— Бачите, коли б тітка вам не нагадала, ви про це й не подумали б... Татко сказав, що він негайно піде до Оранга Третього й замовить слово за мене. Скаже, що я — видатний генний інженер, що відповідає, власне, правді, — додала тітка з властивою їй скромністю.
— А хіба оранги цікавляться генною інженерією?
— Ще й як!.. Ви ж, сподіваюсь, бачили отих істот, що працювали на плантаціях?
— Отих рабів у нашийниках?
— Так, рабів... Хоча їх важко назвати рабами після того, про що я дізналася од твого, Вітю, татка.
— А хто ж вони?
— Це скоріше роботи з живої тканини. Запрограмовані на певний вид трудової діяльності. Одні з них — садівники, інші — овочівники, ще інші працюють на фермах. А є й такі, що працюють в промисловості і навіть у сфері обслуговування: вся продукція виготовляється лише їхніми руками. Є ще й роботи-слуги, ви їх уже бачили, і навіть роботи-мисливці. У них нюх, до речі, не поступається собачому...
— А що ж тоді роблять оранги?
— Вони тільки наглядають за цими істотами. Хоч, власне, особливого нагляду тут і не потрібно: ці істоти запрограмовані так, що вони просто не можуть не працювати. Позбав їх звичної праці, й вони одразу ж помруть.
— Та-ак, — сказав я вражено. — Це ще гірше за рабство. Раби хоч повставали проти своїх рабовласників... Спартака пам’ятаєте, тьотю?
Тітка Павлина лише кивнула головою: вона ще не скінчила.
— Як ви думаєте, де вони беруть стільки цих істот?
— Вирощують на генних фабриках?
— Так, Жоро, ти вгадав. У них, виявляється, вже є кілька десятків таких фабрик, а заплановано збудувати ще більше.
104
— Навіщо їм стільки? — здивувався я. — Вони тут і не помістяться, оті всі істоти!
— Отут ми наближаємося до основного... Тільки глядіть — це величезна таємниця! Татко попередив, що за її розголошення карають смертю. Тож не проговоріться нікому!
Ми гаряче запевнили тітку Павлину, що не проговоримося. Що ми, маленькі? До того ж кому тут проговоритися? Отим роботам, чи орангам?
— Гаразд, я знаю, що ви в мене розумні хлопці, — заспокоїла нас тітка Павлина. Одвела аж у кінець камери, зашепотіла:
— Оранги планують виростити багатомільйонне військо. Істот, які не знають, що таке страх, для яких померти в бою так же природно, як гам поїсти. Якими володіла б одна лише нав’язлива ідея: винищити, Жоро, усіх твоїх співвітчизників. Усіх до ноги... Ви уявляєте, що станеться, коли їм удасться здійснити цей задум? Багатомільйонна армія, озброєна до зубів, рушить у похід на мирних жителів, які ніколи й зброї в руках не тримали. Для яких одна лише думка про вбивство викликає таку непоборну відразу, що жодна сила у світі не змусить їх проливати кров живих істот. Уявляєте?
Ми уявляли. Стояли й пригнічено мовчали. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм і що він з собою несе. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений! Навіть коріння не лишилося од нього!..
— Отже, тепер ви розумієте, чому Оранг Третій мусить зацікавитися моєю особою?
— Ви збираєтесь працювати на генній фабриці?! — аж одсахнувся од тітки Жорка.
— Не на фабриці: фабриці досить рядового інженера. Мене, певно, пошлють в центральну лабораторію...
— І ви погодитесь?! — уже закричав я.
— Не кричи, бо почують!.. А чому б і ні? Мусимо ж ми якось вирватися з цієї жахливої в’язниці? Чи гнити тут довіку?
— Я з вами нікуди звідси не піду! — мовив Жорка: очі його аж іскрилися.
— І я не піду!
Тітка Павлина навіть не образилася: усміхнулася схвально. А ми стояли й ошелешено дивилися на неї.