Спершу подерлися вгору, але за якихось сотню метрів уткнулися в кам’яний виступ: навіть Жорка не зміг видертись на нього. Спробували обійти, та тільки час змарнували: виступ тягнувся на багато кілометрів, і весь він був мов обструганий: жодної, бодай найменшої, тріщини, за яку можна було б зачепитися.
— Доведеться спускатися донизу, — сказала тітка Павлина.
Вона була похмура й стривожена. І я її розумів: донизу ущелина розширюється, тож там ще менше шансів перебратися через оцей бурхливий потік.
А ми ж повинні ще до заходу сонця дійти до того місця, де висадилися!
— Не вішайте носи, хлоп’ята! Проберемося!
Тітка Павлина знову бадьора й упевнена. І, дивлячись на неї, веселішаємо й ми.
Обережно спускаємося донизу. Кругом скелі й скелі, мокрі, слизькі, тільки й дивись, аби не зірватись, а потрапляєш на глину — ще гірше. Все так з-під ніг і пливе, рятують лише кущі, за які ми чіпляємося...
— Майданчик! — кричить Жорка, що йде попереду.
Ми обережно підходимо: Жорка стоїть на краю урвища, а внизу зеленіє трава і величезне дерево, над самісінькою ущелиною. Воно саме підіймає догори опущене гілля, розправляє згорнуте листя. Мені аж не віриться, що це — рослина, а не якась фантастична істота.
А трохи нижче починаються джунглі.
— Ну, здається, вибралися! — бадьоро каже тітка Павлина.
Вибралися то вибралися, а от як ми туди спустимося? І де знайдемо брід через оцей потік, що розлився справжнісінькою річкою.
А Жорка вже лізе донизу. Вхопився за кущ, що навис над урвищем, погойдавсь-погойдавсь і стрибнув на вузенький виступ, який витикався прямо під нами.
— Давайте сюди! — гукає.
Я глянув униз і позадкував: виступ стирчав над самісінькою прірвою, зірвешся — і кісток не збереш.
Тітка Павлина вхопилася за кущ, загойдалася. Потім, широко розставивши руки, стрибнула. Я аж очі заплющив од страху: здалося, що тітка не втримається на тому порожкові.
— Віть’ю, стрибай!
Розплющив очі, а тітка Павлина вже поруч із Жоркою.
— Стрибай! — кричить мені знизу. — Ми тебе підстрахуємо!
Щосили вчепившись за кущ, лягаю на живіт, обережно сповзаю в моторошну порожнечу. Повзу, і мені вже здається, що внизу нічого зараз немає: ні поріжка, ні тітки Павлини, ні Жорки — лишень прірва. Гілля тріщить, воно от-от обірветься, а мені ж іще треба розгойдатися, щоб втрапити на той поріжок.
— Стрибай, Віть’ю!.. Стрибай!.. — Голос Жорчин долинає наче крізь вату.
Ніяк не можу одірватися од куща. Мов і не мої це пальці: хочу їх розтулити, а вони не розтуляються.
— Стрибай же!
Легко йому казати! Врешті стрибнув.
Трохи постояли, збираючись з духом, потім Жорка обережно рушив праворуч. Минув гострий виступ, закричав уже звідти:
— Тут ущелина! Йдіть сюди!
— Йди попереду, — каже тітка Павлина. — Я тебе підстрахую. І не дивися вниз.
Вп’явшись у стінку, обережно просуваюся вперед. Карниз не такий уже й вузький, як здавалося згори, аби ж не оцей виступ: нависа над карнизом, і ні пролізти під ним, ні перелізти.
Долоні мої прикипають до скелі, пальці судомно намацують щонайменший виступ. Карниз впирається мені в груди, перехиляє назад, він наче хоче скинути мене в прірву, все у мені починає тремтіти, і тут лунав спокійний голос тітки Павлини:
— Так... так... молодець!.. Спокійно... спокійно...
Тітчина рука лягає мені на спину, притискає до скелі, і я вже сміливіше переставляю ноги А з того боку мене хапає Жорка...
Х-ху, перебрався нарешті!
— Де твоя ущелина? — питаю, одсапавшись.
— Ось.
Аж тепер бачу вузеньку ущелину. Прорізана водою, вона опускається донизу, ще й поросла, на наше щастя, кущами. Не було б кущів, ми не спустилися б нізащо, а так за півгодини опинилися внизу.
Наморені, змучені, побрели по високій траві — під дерево, на високе коріння, де було не так мокро.
Я, скільки живу, так ще не втомлювався. Сидів, упершись спиною в стовбур, відкинув руки й ноги. Не хотілося навіть думати про потік, який все ще ревів поряд і через який треба буде перебиратися. Та й чого, зрештою, ми маємо брести? Хіба ми не можемо почекати, поки спаде вода? Поки він зовсім пересохне?.. Адже Жорка майже не вміє плавати, — гляди, ще втопиться!.. До того ж од грози не лишилося й сліду: небо знову чисте-чисте.
І сонце он сяє... Незвичне тут сонце. Велике-велике і якесь аж розмите...
— Держи-дерево! — Тривожний Жорчин вигук лунає, мов постріл.
Я саме задрімав і враз аж схопився.
Тітка Павлина теж звелася на ноги: дивиться в той бік, куди показує Жорка.
— Он, у траві!..
Тепер бачу і я: воно суне прямо на нас, підминаючи під себе траву, темне й схоже на пагорок.
Ми стоїмо якийсь час, онімілі, а потім тітка Павлина рвучко хапає нас за руки:
— Швидко донизу!..
Кидаємося вниз од скелі, звідки суне держи-дерево, але й там виростає нам назустріч такий же темний пагорок. Величезним півколом, замикаючи береги потоку, невблаганно підступає до нас, і ми знову відступаємо під дерево. Я кидаю погляд на потік: жовті запінені хвилі так і бурунять, а берег аж двиготить од скаженої течії. Через нього нам не перебратися зараз нізащо, і держи-дерево, наче розуміючи це, не квапиться: повільно й якось мов знехотя підступає до нас.
— Порятунок один: забратись на дерево, — каже тітка Павлина. — Ну, Жоро, виручай іще раз!
Бо на це дерево може забратися лише Жорка. Якщо ще й зможе: товстелезний стовбур мов одполірований, а найнижча гілка так високо, що до неї не дістати нізащо. Але тітка Павлина вже щось надумала: стає лицем до стовбура, впирається в коліна руками :
— Вітю, залазь мені на плечі!
— Все одно не дістану, — похмуро відповідаю тітці.
— Залазь, кажу! — кричить тітка сердито, і я збираюся їй на плечі.
— А тепер, Жоро, ти!.. Лізь на Вітю!.. Вітю, притулися до стовбура, щоб не впасти!
Притискаюся щосили до стовбура. Жорка шкрябається, наче кіт, але я терплю.
— Ну, як? — пита глухо тітка.
— Дістав!
Ноги Жорчині, що товклися по моїх плечах, враз зникають.
— Не злазь! — кричить мені тітка. — Жоро, тягни його до себе!
— Давай сюди руку! — Це вже Жорка.
Ткнувшись обличчям у стовбур, наосліп підіймаю руку. Жорчині пальці обхоплюють моє зап’ястя, цуплять догори. Трохи, ще трохи... Хто б міг подумати, що Жорка такий сильний... Нарешті!.. Обхоплюю руками товстелезну гілляку, виважуюся.