Друге, що приємно здивувало ротного, це, так би мовити, військова переплавка людей. Він добре пам’ятав, як створювався полк і яким сильним був дух партизанщини. В червоні загони вливалась або неімуща бунтарська маса, що ніколи не тримала в руках гвинтівки, або ж фронтовики, яким печінки проїла муштра та офіцерський мат. Тоді багатьом здавалося, що порядок, внутрішня дисципліна — то буржуйські пережитки; фронти качало од мітингів: "К чорту начальство!.. Наїлися!.. дайош вольную жисть!" Навіть воєнспеци вважали, що нова армія має воювати тільки по-новому: коротким навальним штурмом, нічними нальотами, обхідними кавалерійськими рейдами. Дехто зовсім відкидав тактику оборонної позиційної боротьби, по-своєму витлумачуючи лозунг: оборона — смерть революції. А зараз… Минуло півроку, наставив Денікін синців, загнавши полк у глухий куток, і солдати з головою заривалися в землю, довбали запасні ходи й траншеї, нагортали капітальні оборонні вали й укріплення. Це був уже не безладний циганський табір, а справді регулярна військова частина, яка жила за всіма правилами гарнізонної служби: караули, дозори, наряди, зв’язок, розвідка, — все працювало чітко й продумано, в усьому відчувався армійський порядок. Не було галасу й метушні (бо, як сказав Мамай, скоротили посаду начальника паніки), була спокійна впевненість: полк тримає висоту другий місяць і, якщо накаже революція, буде тримати до останнього патрона.
Ротний ходив між солдатами, придивлявся до нових людей, і чомусь пригадалась йому сухорлява маленька жіночка, яка тихо й непомітно порядкувала дома, кожному знаходила роботу, тримала у своїх розторопних руках всю чубату сімейку… Хто старшинує в полку, ротний збагнув, коли побував на літучій військраді. Коло цегляного маєтку, що самотньо тулився в почорнілому саду над Осколом, зібралися члени полкової ради — агітпропівці й солдати з окопів, командири й зв’язкові. Десятків зо два бійців, хто в шинелях, в шкірянках, а хто в піджаках, стояли тісною купою, дружно смоктали з рукавів їдучий цигарковий димок; їхні козирки, ремінні шабельтаси й портупеї мокро блищали, і хмільно світилися очі, бо дощ дощем, а цікаво, грець його матері, як ріже по світовій контрі наш полковий комісар. Он він зіп’явся на ганок, сам щербатий хлопчина, плащ у нього дірявий і картуз подзьобаний кулями, та послухай, синашу, як бусурманів креше — лучче не треба й артпідготовки.
Ротному здалося, що Мамай аж підріс за літо, підсмаг і витягнувся. Він став скупіший на слово, тримався вільно, навіть дещо самовпевнено. З усього видно було, що солдати прийняли Мамая у своє товариство, полюбили його промови і щербатий усміх, його хлоп’ячу соромливість і комісарську твердість.
"З таким полком не пропадеш", — сказав ротний дружині, коли повернувся в "сімейне" шатро. Він повернувся з окопів мокрий і стомлений (тягло йому рани в дощову погоду), але підбадьорений міцним табачком і міцним солдатським настроєм.
…У саду, біля спустілого маєтку, чорніла така ж покинута клуня — без вікон, довга й сліпа, зашальовані стіни обросли ядучо-зеленим мохом. Одвірки були скособочені, і коли ротний висмикнув штабу, — двері не відчинялися. Заклинило. Рвонув за дужку — грюкнули двері, у вічі кинулась тьма, війнуло запахом цвілі й сирого павутиння, а найвловиміше — гіркуватим мишиним послідом. День стояв похмурий, і в низькій комірчині, де й без того було темно, ротний спочатку нікого не загледів. Пройшов у дальній куток, постояв. Як у погребі, тут було вогко, неприємно відгонило рештками гнилого збіжжя. З темряви, коли зір уже призвичаївся до неї, викублилось щось незграбно-кудлате. Воно заворушилося, підминаючи злежане сіно, горбом вигнуло спину й спросоння чортихнулося. По голосу ротний пізнав: Чмир. Оникій Чмир, конвоїр війська Донського, а тепер в’язень-нахлібник пролетарського полку.
Уздрівши свого землячка, Оникій аж гикнув з несподіванки. Якусь мить сидів з роззявленим ротом, ніби гадав: приверзлося йому чи справді-таки з’явився привид із тамтешнього світу? Він сидів нерухомо, увібравши голову в плечі.
Вим’ята шинелька, і штани в гармошку — все було в павутинні. І тхнуло від нього мишами.
Отямившись, він шпигнув землячка гострими прудкими очицями:
— Побідитель — ге!.. — живий, трясця його матері?
— Живий. Я живий, і наша революція жива. А тобі з недоносками генералами — останній алілуй.
— І як я схибив, чорт, нада було тугіше! — блиснув Чмир із кутка зеленаво-холодними світляками; з вовчою тугою він глянув на руки большака, ніби й досі не вірив, що той вирвався з міцного шпагатного пута. — Судити прийшов, красний голяк?
— Судити. За Грицая і Марфу, яких ви поговором убили. Забув?
— Ге, жалільник знайшовся. Всіх не пожалієш. Батько мій казав: "Спориш для того й росте, щоб його топтали…"
— Отруйний ти, Чмир, як грибкова пліснява. Сам же із злиднів, а злидня доїдаєш. Кого ти в’язав і до стінки водив? Гречкосіїв, які годують світ і тебе, лишая повзучого… За мертвих судити прийшов. За те, що в собачу шкуру пошився, продав совість і революцію нашу за об’їдки з генеральського столу.
— А ти, красний голяк, не тикай мені в зуби своєю революцією. Що вона, ковбаса, твоя революція, що ти в зуби тичеш?
Оникій підпер коліньми сухі прокурені груди, в яких, мов сажа, з роками осідала пекучо-голодна злість; ця ненаситна шлункова печія випалювала душу, сухими лишаями виступала на тілі, точила й поїдала озлоблений мозок. "Дай!" — трепетало нутро, і він хапав останнє з-під рук у батька, у братів, у сусідів — скрізь і всюди, де зверху лежало. Але в житті виходило так, що дармового, готового було недохват; за чим не простягнеш руку — б’ють тебе в самий писок, ганяють, немов Сірка, і це ще більше озлоблювало Чмиря — до нестями, до сліпоти. "У-у, ненажери! — проклинав він тоді усе ненависне людство. — Жаль, понімаєш, крихти для чоловіка".
Голодна лють засліпила його й зараз. Підпершись коліньми, стиснувши себе ліктями, Чмир увесь наструнився, ніби готовий був от-от стрибнути й кігтями вчепитися в горлянку свого супротивника. Але мстивістю він упирався тільки в думках, бо знав, що ротний може скрутити його в баранячий ріг ("Ич, насупився, уражоний!.. А мускули, як балабушки!") І Чмир зацьковано прилип до стіни, блискав із темноти пекучими вугольками та очмуряв "земляка" словесним димом.