Котельня межувала з залізничним вокзалом, і вони коридорами йшли у великий похмурий зал, він стояв пустий і обдертий, на стіні косо висів диктовий щит: "На путях не лежать", хтось по ньому вимахнув вугликом: "Дуй во все пари!" Вони піднімалися на другий поверх, де колись були станційні служби, а зараз тут копошилася безлика штабна братія, що курила тютюн і різалася в очко; штабісти, яких доймала паперова нудьга, пожвавілими очима проводжали "мозоля", людину з "того берега", тим паче в такому екзотичному наряді — босого, в галіфе без ременя; і Чмир набирав поважного вигляду, ще веселіше підштрикував свого бранця: "Ать, два!" — демонструючи, як большак виляскує голими п’ятами по кафельних плитах.
— Звольте, вшевродіє, войтить? — Чмир просовував голову в один з кабінетів.
— Прошу, — чувся глухуватий голос.
Поручик Прилєснов, гнучкий і високий штабіст з нервово-блідим обличчям картярського гравця, рвучко підвівся з-за столу, крутнув цигарку в попільниці. Коротким жестом запросив полоненого сісти. Але спохватився, з глибокою досадою сказав конвоїрові:
— Розв’яжіть йому руки! Скільки разів попереджав: зв’язаних до мене не вводити.
Чмир:
— Слухаюсь, вшевродіє! Він, знаєте, якийсь уражоний, на наших кидається, — і живенько розпутав свого землячка.
Ротний сів у глибоке клейончате крісло; після котельні, після важкої задухи на розпеченому цементі його морозило, холодний піт роз’їдав сверблячі рани, свіжий рубець на спині стягував шкіру і сіпав і сіпав за жили. Та водночас тіло його наливалося веселою упертістю, він кожним нервом готувався до словесної дуелі.
— Я не служив у регулярному війську, — повторив ротний завчену фразу, — я з партизанського ополчення.
— Ай, досить мені цього! — поморщився Прилєснов і відкинувся на спинку крісла; у нього було гарне темно-русе волосся з ріденькою павутиною сивини. — Зараз мова абсолютно іншого плану.
Людина енергійної вдачі, він ані хвильки не міг сидіти спокійно: то закладав ногу за ногу, то струшував попілець у попільничку, то раптом, наче по клавішах, бринькав гнучкими білими пальцями по гудзиках офіцерського кітеля. Але що б не робив Прилєснов, він не спускав холодно-сірих прицілених очей з полоненого, ніби хотів прозирнути його наскрізь: "Що там у тебе, мужиче, за твоїми мускулистими грудьми? Чорна, від землі, плебейська ненависть до вищої касти? Знаю. Чорна, від неуцтва, пристрасть до руйнування? Знаю. А ще що?" Поручик хотів до самого дна прозирнути свого ворога, але той вислизав із рук, уникав його погляду.
А ротний і справді дивився поверх столу, що розділяв його й денікінця, поверх напахченої одеколоном акуратної зачіски Прилєснова. Він дивився на карту, яка висіла за спиною поручика. То була карта України, помережана червоними жилками залізничних колій. На карту Прилєснов почепив свою шаблю, що відсявала чорним лаком піхов. Шабля навпіл пересікала землю України, якраз по Дніпру… Символ контрреволюції? "Не вийде, пане поручику!"— стрепенувся ротний, зганяючи холод, який всіяв тіло дрібними пухирцями.
Поручик знов-таки відкинувся на спинку крісла, мислю поринув у себе, примружив стомлені, з меланхолійним туманцем очі. І раптом спитав:
— Ви коли-небудь виступали на сцені? — як людина чемна і вихована, він до всіх, навіть військовополонених, звертався лише на "ви".
— Я не служив у регулярному війську, — повторив своє ротний.
— Пробачте, навіть папузі набридає довбати одне й те ж, — прихований дрож торкнувся його жорсткуватих губ. Але поручик не втратив ні врівноваженості, ні спокою, гідних справжнього дворянина. — Я питаю вас: ви колись виступали, певна річ, на аматорській сцені, ну бодай в епізодичній ролі або з декламацією віршів?
Ротний (у думці) скубнув штабіста за прилизаного чуба: "Що ж ти хочеш, контра?!" Але гра була грою, і він спокійно, теж із гідністю, відказав:
— Доводилось виступати. Читав лісорубам напам’ять… Єршова.
— Прекрасно, — ледь стримав поручик іронічний усміх. — А як ви подивитесь на те, коли ми запропонуємо вам виступити у ролі більшовицького комісара?
Це було щось нове. У всякому випадку, на попередніх допитах денікінці не дуже церемонились, рубали з плеча й по плечах, а цей, артист, лащиться, немов шалавий пес, так і не зглянешся, з якого боку вкусить… Ротний напружено згадував: щось ніби повторилось в його житті… ось так сиділи вдвох… тасували, мов карти, слова… вишневий піт на жіночих підпухлих щоках… Бобринський! Їй-богу, все до смішного повторилось!
— Не пойму вас, пане поручику. Лучче кажіть навпростець.
— Як би вам пояснити. Річ складна, вона випливає з характеру й духу руського дворянства (а значить, і офіцерства), яке було і буде добрим генієм, совістю нашої, і не тільки нашої, нації. Ми, офіцери, зовсім іншого складу люди. Ми виховані на античній літературі, на поезії Тютчева, на музиці Чайковського, ми всі в душі поети, сентиментальні й трохи розслаблені люди. Я сам у молодості пописував віршики і, був такий гріх, — Прилєснов навіть почервонів, згадавши невинні захоплення юності, — і, був такий гріх, написав у пориві натхнення романтичну п’єску, називалась вона "Дама трьох кавалерів", п’єса, уявіть собі, мала в Ростові успіх, мене викликала публіка… Ми всі, повторюю, сентиментальні люди: любов, краса, поезія — ось наша віра, наша релігія, якій ми поклоняємось і якій приносимо себе в жертву.
…Дощі розмили дорогу, і вони йшли по коліна в багнюці, гурт полонених під конвоєм білокозачої сотні. Мабуть, уночі пронеслася буря з дощем, вихром столочила нескошений хліб, порвала телефонні дроти, на косогорі повивертала стовпи, і вони, мов п’яні, хитались од вітру сюди й туди, ніби тяглись один до одного, щоб цокнутись фарфоровими чашками. Дорога круто спускалась до Сіверського Дінця; вузька й багниста, вона скидалась на замулену канаву, і солдати брьохались у глевкому тісті, падали й пливли вниз по слизькому спуску, хапаючись руками за придорожній полин, а верхові козаки сікли по руках нагаями. Раптом хтось у колоні шепнув: "Дивіться — яблука!" І справді, то тут, то там визирали з муляки ще зелені яблука з білою ворсою на спинках і на куцих хвостиках; спершу вислизали з-під ніг тільки яблука, потім і сливи, і баклажани, і череп’я битого посуду. Дивуючись з того, полонені стали оглядатися: егей, та он і домашній скарб, змішаний з багнюкою, — старі шкарбани, якесь лахміття, розсипані сухарі, плаває в калюжі пшоняна каша. А далі — потрощені, перекинуті візки й тачки, навіть подушка з печаттю кінського копита. І замулені трупи… в канаві. Коліна. Спини пузирями. Засклілі од жаху очі. Жінки, діди, мертві хлоп’ячі усмішки — все це втоптано в мул зовсім недавно, з-під порубаних тіл тече руда кривава юшка.