— Нічого, нічого, — сказав, утішаючи, батько. — Пий, Онисько. Віділлються їй, шльондрі, чмирівські сльози. Ось тільки двором її завладаєм…
І хоч темно було під стіною, батько з сином чокнулись, не промахнулись, і випили, сидячи на долівці і, обнявшись по-братськи, вдвох задрімали.
Не знала Марфа Чмирів. Думала: так віддухопелила Чмиря, що його і медом у двір не заманиш.
А Оникій після припарки не тільки духом не підупав, а навпаки — наче омолодився. То з братами пліснявів на печі, гуртом тягли самосад і чвиркали в куток, і за день, було, якщо не притисне когось, ніхто й з хати не виходив. А це, диви, сам, з доброї волі, встав, нап’яв сорочку, полотняні штани і навіть лисину свою парубоцьку прислинив. Серед білого дня, жигуном, перескочив Марфин пліт і став під кущем акації.
Гляньте: райська картина.
Цвіте жовта акація, пахне медовим духом, бджоли гудуть, і стоїть у цвіту Оникій Чмир, як божий син, лисенький і босий, у прогорілих штанях. Стоїть і рота відкрив, і розчулено у вікно загляда. А за вікном ще миліша картина: у світлиці, між рушниками, сидять Марфа й Ксаверій. Сидять одне проти одного, схиливши голови; у Марфи коса розплетена, лляним віялом спадає на груди; чуб у Ксаверія, теж світло-русий, звиса на чоло. Ксаверій задумливо тенькає на балалайці, торкає лише одну струну. Марфа вслухається в протяжне бриніння струни, що замирає в печальній тиші, і на очах її тремтить сльоза.
— Ау! — каже Оникій у відчинене вікно. — А я тут. Чи Ксаверій сьогодні перший до глека?
Здригнулись молодята. Марфа втупилась у Чмиря невидющим зором. Мабуть, нікого і нічого не бачила вона перед собою. Та ось очі її просвітліли, зіниці розширились, і в білих зіницях скам’янів подив чи страх.
— Ти диви!.. — сказала Марфа. — Очмана! П’явка! Знов прийшов!
Ксаверій сидів нерухомо, обличчя сіре, тільки збугрились м’язи на плечах, і рука його стискала грифель балалайки. Чмир помітив: рука стала біла від люті.
— Ау, — сказав Оникій і прищулився, і задки ступив у кущі, щоб рвонуть якнайшвидше. Крутнувся — і в ту. ж мить щось бринькнуло його по спині (балалайка!), і гримнув услід Ксаверів голос:
— Стій! Стій, кажу!
Еге ж, буде тобі стояти Чмир. Він уже перемахнув через пліт і заметляв холошами по своєму двору. А вскочивши у сіни, переможно гигикнув:
— Ну що, вкусив?
— Пий, синок, — напучував батько, — і роби своє діло. Така наша робота — гірка. Думаєш, Христові було з медом? Еге, і плювали, і камінням кидали, а він терпів і думав собі: "Плюйте, плюйте, побачимо, чия зверху буде". І бач — вознісся на небо, а де ті горді, де ті пишні, що дрюком гнали Христа?.. Пий, синок, і на ніч залазь у кладовку — за муки тобі воздасться.
Опівночі, коли хавкали в димарях сичі, у Марфину хату вселявся чмирівський дух. І тоді стара поліщуцька хата починала жити таємним нічним життям: десь рипіли повні шашелю, струхлявілі дошки; десь внизу під полом по-людському стогнало й шкреблося; хтось ходив у потемках, торгав клямками, совав стільці й відра; а то раптом щось прокочувалось по горищу і так кряхтіло, наче там душили когось за горло, і на Марфу сипалось із стелі сухе порохно, і їй ввижалися упирі, які прилітають вночі висмоктувати кров. Марфа схоплювалась і відчувала: у подушках, у ряднах, у матраці щось ворушиться, гуде, повзає. І по тілу — наче мурашки…
"Чмир. Це він, нечисть, одбирає сон…"
З такою думкою, з холодною люттю взяла якось Марфа свічку і, сама в принишклій хаті, ступила в сіни. Різко штовхнула двері в кладовку, присвітила: так і є… Оникій Чмир. Присів за мішками, плюскає гострими очками. Вигляд, як у сірого: прищулився, але шерсть настовбурчив.
— Чмир, — промовила Марфа, — що тобі треба? Чого ти хочеш? Чого ти душу й життя каламутиш? Скажи!
"Тебе хочу!" — слова ці Застряли Оникію в горлі: така вона, Марфа, була… в нічній сорочці… Така напружена, гнівна й красива, що Чмир злякався себе, в борошні, в мишачому посліді, і незчувся, як у нього затрусились ноги.
— Що тобі треба, Чмир? — підступила Марфа, і Оникій відчув, як пашать її білі високі груди, як вони важко дишуть. Він зустрівся з її очима й збагнув: пощади не буде. І тоді прокинувся в ньому чмирівський інстинкт: Оникій пригнувся, по-вовчому стрибнув убік і сказав з відчаєм, люто й уперто:
— Все одно женюсь! Женюсь на тобі! Женюсь! Чуєш, женюсь!
Справді, Марфа не знала Чмирів. Не сподівалась такого почути. Лисий рудий чоловічок, той, що никав по чужих коморах, спав серед мишей і пацюків — оце її доля, її щастя, її муж? Марфа опустила руки і, як на болотяне диво, гляділа на Чмиря. З глибини її душі, разом із нестримним сміхом, проривалась страшна думка: зарубати! розчавити гниду! Вона схопила сокиру, що лежала тут, під порогом, а кров ударила в скроні і засліпила її, і Марфа вже не тямила, чи рубанула сокирою, і куди, і по чому…
— От бачте, батьку, — говорив Оникій, виклацуючи зубами по банці з "нашатирем", — бачите, півхолоші відбатувала. Аби ще трохи — кришка, ногу одсікла б по самий гарбуз… А як закричала: "Уб’ю! Хату спалю! У Сибір піду — щоб не знать духу чмирівського!.."
— Нічого, нічого, — втішав батько, — хай казиться. А поголосочка своє робить. От мені сьогодні й нашіптують в корчмі: "Слух-те, куме… Щось у Ксаверія не теє… До найму ще, як до бога, далеко, а він уже в ліс подався, кобить, на заробітки". Я думаю: хай іде з блеску, а сам кажу: "Хто його зна. Мо’ й так". Тоді мені знов: "Подейкують, куме, що Оникій з Марфою теє… це правда? І на осінь, кобить, весіллячко". Я думаю: буде квас, та не для вас, а сам кажу: "Хто його зна. Мо’, й так…" Е-е, сину, кріпись, поголосочка своє робить. Заскаче твоя Марфа, як в’юн на вогні; ще, кажу, ноги цілуватиме…
А по деякому часі:
— Ну що, сину, не правда моя? Вже й другого дідько злизав. Грицай нагло помер, царство йому небесне, а ниньки і Ксаверія чорти прибрали. Хо-хо-хо, боже милий, боже праведний…
— Де? — блимнув п’яненький Оникій. — Що з ним, каєте, з тим балалаєчником?
— Відбренькав своє. Вагони в Бобринського зчеплював, дак його паровозом як бренькнуло — між буферами — і в корж. Такий же здоровий був, а то ні лиця, ні тіла — зчавлене м’ясо і кров… калюжею. Марфа там, кажуть, на всю пущу кричала, не стидалась, за батьком так у яму не лізла, як за ним. — І Чмир скрушно зітхнув, примовляючи: — Боже милий, боже праведний, не знаєш, де й коли кістки складеш. Треба, сини, пом’янути Ксаверія, гарячий був чоловік, та не злий — відступився. Тепер Марфа вільна, кругом сирота, і гріх перед богом не прихистить людину. Пом’янемо, і сьогодні ж, Онисько, на діжурство. Чатуй Марфу.