Дениса проймають дрижні, жовте зів’яле тіло його колотиться. П’ятірнею вп’явся в підштаники, на груди цупить, кулак аж під ребра загнав, немов за душу вхопився, щоб вона, клята, не вискочила. Обличчя в Дениса — як сухий реп’ях, між тих колючок зблискують вогники. Підштаники полотняні, матню іржа з’їла, сяка-така сорочка була — з плечей парубки здерли, літо собаче, добра б йому не було, — ух! — за спину шкребе, очі сльозяться, прогавиш, що там сусідечко робить.
Грицай не бачить Дениса, котрий героїчно страждає, підглядаючи в діромаху. А може, й бачить, та звик до дідової матні. Словом, він хазяйновито ладнає причандалля. Обгорнув ганчір’ям брусок, обгорнув похідну бабку й молоток — і в торбу. Задумався: чи все? Заходився вкладати їжу: сало й часник — без цього ні смик, жбан для води — теж сюди.
Денис поїдав очима Грицаєву торбу. Ге! Як на тиждень напхав. Вишкварка, самі кістки та жили, а їсть, мабуть, — як не в себе. О, вже зібрався, кинув на плече косу й граблі. Воно сухе та прудке, і на піч не вкладешся, як буде Грицай під лісом.
Денис посилає очі за сусідом, і видиться йому рівний, без єдиного корча й горбочка Грицаїв луг, а рядом свій — поприщений, там купи гнилля, там замулило, там лоза погналася. І сьогодні сусід виголить свій луг, а на Денисовому поляже і той чубець, що наріс; корова світить ребрами, і пліт обвалився, собаки наче розтягали його.
Грицай вийшов на вулицю.
Денис ще глибше пхнув кулака в зів’ялий живіт. Щось смоктало його за душу — не втерпиш.
— Грицаю! — кахикнув Денис.
— Ну? — коса й граблі описали півколо.
— Візьми й моїх лобуряк. Хай сіна вкосять, а ти пригледь.
Грицай мовчав. Мабуть, зважував: брати чи не брати на свою шию такий хомут.
Про Чмирів казали в селі: обійди та плюнь, здоровший будеш. Жили Чмирі, як лишай на дереві. Плодилися, вигрівалися на сонці, одні лягали в землю, інші з’являлися на світ, але ніхто ніколи не бачив, щоб Чмирі бодай соломинку переламали. Була в них латка землі, так на ній, у бур’янищі, лиш сусідські кури кублились. Двір стояв чорний, немовби вигорів, і хата як після пожежі — облізла й перехнябилась. Чмирі паслися з того, що давала земля задарма. Там ягід назбирають, там грибів, там, дивись, дурна риба скочить до рук, там підберуть те, що зверху лежить. За цей дурняк поплатився колись один з Чмирів, лисий парубок Гаврило. На чужому весіллі набрався, як жаба мулу, не донесли його ноги до хати, а вклали серед дороги в баюрі. Тоді в старому поліському селі просто по вулицях блукали свині, хоч і свійські, але дикуваті — худющі, немов хорти, з рудою наїжаченою шерстю. От свиня, блукаючи, надибала Гаврила, рох-рох, і давай смакувати хрящами. Обгризла п’яному вуха до корінців, од носа лишила тільки дві дірочки. Так і звікував Гаврило з обчухраною, мов капустяний качан, довбешкою.
Чмирі жили не по-людськи і вмирали не по-людськи.
Денисів батько втопився. Йшов з лісу додому, якраз повідь була, залило водою низи. І що б йому піти на місток? Сажнів сто, не більше. Але він почухав потилицю: далеко. Почвалав убрід, закрутило його — і булькнув на дно з краденими чобітьми. А Денисового брата, кажуть, власна гвинтівка вбила. Служив той у війську, довго служив за віру, царя і отечество, аж тут війна з турками. Чмир як Чмир, за всю службу ані разу не чистив свою гаківницю. Ствол забило піском, трусни — павучат витрусиш. Як він обводив круг пальця своє начальство, лишається таємницею. Так от. Погнали солдатів у бій. Турки в атаку, наші — ура за царя! Чмир прицілився, клацнув, гвинтівку як рвонуло та осколком — хрясь! — бахнуло вояку по лобі, тут і спочив "бравий" солдат.
В інших Чмирів доля була не краща. Того застукали на гарячому (переплутав, де своя клуня і де чужа), той за легким хлібом подався на Кубань та й здимів. Тільки Денис, здається, поклав собі вмерти власною смертю, держався хати, як гнида кожуха, літом і зимою висихав на печі. Три сини-соколи дужими плечами підпирали батькові стіни, підпирали завзято, аж тріщали порохняві сволоки.
— Так ви той, — кахикнув Денис, — візьміть синів, чорти б їх узяли. Я сам пішов би, так сухота-ломота, яка вже робота.
"Звісно, ломота, — буркнув про себе Грицай. — Колода від лежнів гниє, не те що людина". Він хотів було мовчки рушати, але в цю мить заревла корова у Денисовому хліві. "У-у-у-уг!" — не заревла, а застогнала голодна скотина, і безнадійна коров’яча туга вжалила Грицаєве серце. Він кинув оком на чорний Денисів двір, на якусь неприкаяну, наче забута кузня, хату і сказав:
— Піднімайте хлопців, та швидше, бо нерано.
Але Грицаю довелось попождати.
Як будив Денис парубків, важко сказати. Чути було, що в хаті гуркоче дерев’яний піл, сиплеться дранка, двигтять стіни, наче б’ються там лошаки. Аж ось гримнули цебра в сінях. Далі малювалась іконна картина. Одвірки були перекошеною рамою, а бородаті хлопці в полотняних сорочках до колін — хрестовим розп’яттям. Один за одним, мов святі образи, з’являлись вони в квадраті дверей, дерли до вух сонні роти, "гу-а-а-а!" — розлягались могутні позіхи, руки з хрускотом тяглися до неба. Видно, батечко підсобляв коліном, бо ісуси, гикнувши, вилітали з іконної рами.
Денис зняв з кілка щербату косу, всучив її старшому синові і випхав парубків за ворота.
Тут відбулась сценка, здається, дрібна, але вона відгукнеться потім.
Грицай вдруге намірився йти, коли це вибігла Марфа, його дочка. Гордовита красуня полісянка з глибокими сірими очима, виніженим білим личком, вона, видно, розпашіла біля вогню, бо вся рожево світилась. Марфа вибігла з хати, тицьнула в батькові руки вузлик:
— Нате, свіженькі пиріжки спекла, — і метнулась назад. Чмирі підковою заступили їй дорогу, котрийсь ущипнув русокосу гордячку, тут же пролунав дзвінкий, ляпас. Це сталося просто й блискавично. Чмир ковтнув облизня, не моргнувши оком; Марфа, як лісова козуля, стрибнула в кущі та в двір. Парубки, мов нічого не скоїлось, перевальцем пішли за Грицаєм.
— Басарабська шльондра, — тільки буркнув хтось із Чмирів услід русокосій.
У Дениса сльозилися очі. Здавалось, він плаче, одірвавши дітей від серця. На шляху маячіли невиразні постаті: попереду клятий сусід-щупляк, на шворці за ним, заступаючи небо, йшли Чмиреві сини-соколи.