Це, мені здається, символічно.
Але зараз я думаю про інше. Хіба він тягнув лиш мене? На власному горбу батько вивозив цілу хуру домашнього клопоту. Шестеро дітей. А хвора мати, а робота в колгоспі? І не його вина, що трьох із нашої хати понесла течія в сивий туман. Не його вина, бо він кожному одривав гарячий шмат своєї душі.
Холодна весна сутужного року. Батько, артільний бригадир, пізно повернувся з поля. Дома — нікого. Темна пустка. Мати — в лікарні, саме тоді сухоти її підкосили. Діти порозлазились хто куди — на траву, на козельці, на ранні ягоди. В сирому кутку під ослоном батько знайшов тільки найменшого: воно ще, сказати б, і навкарачки не лазило. Ото, мабуть, випало з колиски, котьки-навкотьки під ослін та й заснуло. Батько облапав немовля — геть захололо, не дише. Лишалось на стіл покласти, свічечку запалити. Та бувалий вояка нагрів скоріше води, обгорнув пелюшками безкровне тільце і давай парити, розтирати і штучне дихання робити. Аж ось дитина розтулила погасле око і стиха закувікала.
"Думав, не житимеш, — згадував батько. — І хоч, кажуть, двічі не родяться, тобі довелося двічі…"
Я згадав про сумне, а треба ж і про веселе згадати, саме воно підводить до головної думки.
Хлопець лежить тихий-тихенький. Він знає: не галасуй, не каламуть неба дурним криком, хай устоїться вода в бездонній криниці, а коли проясніє блакить, то небо, як велетенське свічадо, віддзеркалить навколишній світ. І побачиш тоді рівний лужок — зелене озерце, оправлене кучерявими лозами. І батька загледиш: він по пояс зайшов в оксамитову піну трави, кладе косою хвилю за хвилею. Тато без сорочки, тіло у нього біле й чисте, тільки під пахвою та на плечі — рожеві рубцюваті плями.
— Тату, — біжить по зеленій руті хлопець. — Ото під пахву поляк вам стрельнув?
— Еге, білополяк. А під ключицю навиліт — красновець.
— Розкажіть, як воно було… З поляками.
Жмутком трави батько витирає вороняче крило коси; очі в нього сірі, спокійні, з золотими прожилками, повно сонця в татових очах. Брови кошлаті, тугими намистинами іскриться піт. І добра усмішка заплуталась у його пшеничних вусах: "Знає мале, а бач, хитрюще, перепитує…"
— Довго балакати, сину. Ось пройду одну ручку, сядемо спочивати, тоді вже слухатимеш.
Я жду тієї хвилини, як свята.
Батькові спогади, мудрі його оповідки.
Вони заповнили мою душу, як степ і небо, як далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини, де відшуміло моє дитинство. Степ, і небо, і спека, і курява на шляху, і захоплюючі мандри в батькове життя — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці.
Одна людина була для мене і Шекспіром, і Котигорошком, і Сагайдачним. То мій батько. Він для мене — жива історія з усім минулим, сучасним і прийдешнім. Батько вийшов з патріархальної сім’ї поліщука, в якій жили образи й духи древлянства, а дід пам’ятав ще французьке нашестя, а кріпацтво було тінню недалекого минулого, стихійним лихом, як, скажімо, чума, голодовка або повінь отого й отого — пам’ятаєте? — року. Батько воював під царським орлом, під серпом і молотом революції, під гавкіт куркульських обрізів. Він увібрав у свою душу цілу епоху, та не просто увібрав, а відсіяв найтрагічніше і найгероїчніше, відсіяв, як зерно, і воно, очевидно, проростало в ньому довгими ночами, коли він лежав в окопах, готуючись до атаки. Воно проростало, це зерно, і колосилося в його спогадах.
Ми, діти, дуже любили зимові вечори, коли батько вилазив до нас на піч, нам одразу ставало святково тісно на черені, і батько, підклавши свої гіллясті руки під наші голови, починав розповідати. Він був тесля і свої спогади оздоблював так же майстерно, як, скажімо, скриньки або полички. Він творив поеми, повісті й драми, в яких гриміли шторми революції, билися й умирали мужицькі полководці, філософи і правдолюбці…
Я давно задумав книгу з батькових оповідок та все відкладав, боявся сфальшивити, боявся потьмарити словесним пилом найсвітліші враження. Справді, чи зможу донести хоч краплину лукавої народної усмішки, передати спокійний розважливий тон людини, що пройшла, як казала мати, і Крим, і Рим, і мідні труби, наїлась баченого й пережитого по зав’язку? Не берусь — не зможу. Хочу всього-на-всього дещо переказати з чутих оповідок, переказати по-своєму, гірше, звичайно, від самого причетника…
Солдат, що немало повоював на своєму віку, батько цінував слово, як патрони. Він часто повторював: словом можна убити і словом можна підняти з мертвих. Або ще так: добре слово не сорочка, а душу гріє. І коли він у пам’яті перебирав минуле, вголос роздумував над тим, що було та билом поросло, то робив це заради одного: словом своїм піднімати й підбадьорювати інших.
Отож і почну з батькової притчі…
Слово про слово
Притча перша. Чмирі
Ветхий пліт обвалився, почорнів, лозу в одному місці наче возом вирвало, в ту дірку Денис підглядав, як збирається сусід на косовицю.
Розвиднялося. Сонце ліньки вставало з теплого кубла, воно, обважніле й заспане, нехотя лизало росу на лугах за річкою. Сонце блукало в долині, а тут, за хатами, ще таїлася полохлива синювато-холодна тінь червневої ночі. В таку рань лиш погріти старечі кістки, і Денис не вийшов би на зорю з доброї волі — нужда погнала. Він став за рогом, трудно постогнав, аж, здається, весь полегшав, у холоші набралося димної свіжості— ух, швидше під рядно! Намірився бігти, але зупинила цікавість.
Грицай товчеться, сусід.
Чорти його батька знають, коли він спить. Вже хлів почистив, парує свіжий кізяк на гнойовищі. І двір од клуні до воріт вишкріб, наче язиком вилизав. І підправив стіжок торішнього сіна, стеблину до стеблини склав, обгріб, ще й вилами приткнув. Чорти його батька знають, у людей запас, худоба й старого не з’їла, а воно, загребуще, не спить, косу лаштує, дня йому, бачте, мало.
Дірка в огорожі така, хоч возом заїжджай, Денисові й голови не треба задирати — сусідський двір як на долоні. Ну от, гахкає. Клинки набиває. Коса в нього клепана, він ще звечора клепав, чорти б його клепали, не давав заснути. А тепер оно для годиться шмаргонув мантачкою, пальцем попробував жало — і цмокнув. Видно, гостра коса, то й цмокає, щоб тебе в болоті цмокало.