Продармійці їхали добру годину, коли не більше. Де вони зараз, далеко чи близько від Айдару, ніхто не міг би сказати: дорога незнайома і така сліпища — цигаркою в рота не вцілиш. Брати Басамани, Клим та Кузьма, лежали бочком на соломі, майже впритул носом до носа. Так зручніше було курити, по-циганському — одну самокрутку на двох. Затягувався Клим — передавав Кузьмі, а той, затягнувшись, — братові. Смоктали економно, так щоб не слинити "бичка", вогник прикривали від дощу. І між затяжками про щось говорили. Гарба не чув, про що. Гарба сидів у передку, правив ледачими ревкомівськими кіньми. Та, власне, хіба можна керувати кіньми при такій несусвітній погоді? Він давно попустив віжки: хай ідуть сухоребрі, куди йдуть. Краще не смикати їх, бо тільки зіб’єш з дороги. Кінь — це, брат, розумна тварина, нюхом відчуває, де наїжджена колія. Тим більше, якщо ця колія веде до волосної контори, де можна поживитися реквізованим фуражем.
У шпаркій темноті важко було збагнути, де ти сидиш, де твої ноги, куди тебе котить. Одно відчуваєш: щось під тобою хитке, воно трясеться, то раптом підноситься вгору, то провалюється в яму, то кидає тебе на борт, то пригинає до днища. І тільки по цьому вгадуєш, що візок все-таки їде, долає горбки й водориї, що під ним земля, а не якась порожнеча.
Дрібний, в’їдливий дощик шмагав з лівого боку, і Гарба натяг каптур плаща аж на очі, щоб затулитись од вітру. Згодом відчув, як тепліє заніміла щока, млосно й солодко ломить в кістках, як пітьма похитує і заколисує сонне його тіло. Він сидів, втупивши погляд у чорне провалля, де хлюпотіло рідке багно, неначе там збовтували масло, прислухався, як рипить мокрий брезент, як стомлено пирхають коні, вибираючи дорогу. І враз повернувся — на вогник, на маленьку жарину, що блискотіла в зубах одного з Басаманів.
— Це, братці, що… — сказав про те, що, мабуть, давно крутилось на думці. — В степу, та ще на підводі, не пропадеш. Коли й збився з путі — не біда: став, поспав, а вранці шмаляй собі далі. Це єрунда. А от у нас на шахті було. — Він замовк, прислухаючись до темряви. Глуха, багниста ніч, либонь, викликала щемливу нудьгу самотності, бо й Гарбі, скупому на слово, хотілось говорити, аби тільки впевнитись, що рядом хтось є. — Ви чули, хлопці, як погнав Каледін нашого брата у штольні? Ну, лупить шомполами — йдеш, як віл до ярма, кому ж помирать охота. Спустили під землю, розвели нас по штреках: "Давай — рубайте!" Ми до ліхтарів — порожні… Нема чим світить. А люду в забоях повно, блукають наосліп, згукуються, сповзаються докупи. "Що ж це таке? — питають. — Може, спеціально? Щоб подушить нас, як хробаків?" Сидимо в глухому забої, до ствола — кілометрів два, а ходів, перелазів стільки, що й чорт без вогню голову скрутить. День сидимо, другий, тьма — куди цій паршивій сльоті. Вода хлюпотить, обвали, "рятуйте!" — смертний крик із колодязя. І почалась, братці, паніка: "Затоплять!" Хто слабонервний — кинувся пріч і повзком у відвали, у виробки. Десь близько, казали, був запасний вентиляційний ствол, їх там, безумних, і через місяць знаходили. Самі кістки… Сиві, сліпі… Надивився я страхів.
— Дай закурить, — сказав Басаман. — Від твоїх балачок, Гарбо, все одно очі злипаються.
Ще якусь мить Гарба буркотів у пітьму. Згодом повернувся: де ж Басамани? Не курять, не димлять один одному в ніс. Чи не витрясло їх з підводи?
— Хлопці, спите?
Мовчать. Хтось тільки ніжно посвистує.
Ич, поснули мішочники!
Гарба щільненько затиснув між колінами гвинтівку. Намацав патрони у піджаку, перебрав їх по одному: не замокли? Ні, здається, сухі. А плащ стовбурчився на ньому, як халабуда, а в петлі, за комір протікала вода, і холодні дзюрки лоскотали дрімотливе тіло. "Ну погода! — сьорбав Гарба тугі краплини, що вітром здувало з каптура. — І не зоглянешся, як бандюги злапають. Сонних подушать — не кавкнеш". Гарба ледь-ледь роздирав засліплені очі, аби й собі не заснути. Хай вже Басамани хропуть, їм хоч трава не рости. Сказано — мішочники…
На братів Клима й Кузьму Гарба не дуже покладався. Горлохвати вони, як усі вантажники з товарної станції. Це дике плем’я проживало на так званому Шанхаї, в гнилих дерев’яних бараках, де вічно процвітало пияцтво, кулачні бої, різня. Обидва низькорослі, з рудими татарськими лицями, широкими ніздрями і такими твердими переніссями, наче їх добре клепали молотком, були Басамани відчайдухами, були забіяками, за ніщо відмолотять першого стрічного, аби лише глянув не так, як їм, Басаманам, хотілось. Щоправда, і до роботи обидва кляті, не один вагон цементу перенесли на своїх кістлявих плечах. А як поведуться завтра, коли напевно випаде і скрутна, і делікатна ситуація? Гарба достеменно не знав, однак вже наперед собі вирішив: буде осмикувать хлопців, надто гарячих в питаннях "хто кого?"
Дощ потроху вщухав, але стало ще холодніше. Залопотіла по брезенту крупа, морозцем, крижаною сирістю повівало з чорного степу. Заклякли руки, ніби аж опухли, і Гарба у потемках намацав ріжок люшні, повісив намоклі віжки. Мов сонні мурахи, плутались думки, проте і крізь сон Гарба дослухався, як чавкотить підвода. Коні йшли підтюпцем, потім побігли риссю, віз нахилило й понесло з гори, все швидше й швидше. "Мабуть, до річки", — байдуже подумав Гарба. Шарпнуло передок, заторохтіли колеса по дошках. Видно, коні галопом влетіли на міст, бо дошки торохнули, як з кулемета. Ще раз шарпнуло візок і — хр-рясь!
Гарбі здалося, що хтось підкинув його, трахнув каменюкою по голові. Він так і лежав би, прибитий, розпластаний в чорній ямі, та раптом відчув: щось холодне тече за халяви, в штани, під сорочку. Вода! Шпарка студена вода. Ось тобі, куме, і річка Айдар! Що, наловив раків? Було б не дрімать.
— Чорт! — лайнувся Гарба.
— Вф, таку мать! — пирхнув один з Басаманів, і цей Басаман лежав чомусь на Гарбі.
— Клим, це ти? — тряхнув плечем Гарба, але пересвідчився: брати і тут нерозлучні! Обидва бухнулись на нього. — Ви!.. Злазьте! Що я вам, лантух з соломою?
Майже поруч, у воді чи муляці, борсались коні. Темне багнище, темна купа, і щось хропе й ворушиться в тій купі.
Гарба схопився, схопились Басамани, кинулись навпомацки до підводи. Нарешті второпали, де вони і що з ними.