ПО ДР Я
По лівім боці — отворене приульне вікно у дому Дзвінки. Направо —
стромина з замком воєводи. Ніч зорешлива. Часом падуть звізди.
ЧЕТВЕРТА СЦЕНА
Чора з каганцем, брусом і тим ножем, що Довбуш ним Івана про-
садив.
Чора
(кладе каганець на вікно)
Вна сипле кулі з моего хреста,
А я сей ножик най собі обіздрю.
(Обзирає ніж.)
Так, ножику, сегодня твоя днина!
Бо два аж Довбушівські серця
Пробити — то не фрашки! — бо они
Твердіші кременя!
(Смотрить вістрє.)
А предці ще
Роботі твоїй нині не конець.
Для того ж мушу наострити тя,
Аби-с такий був острий, як той брич!
Як мсти святої невсипуще око!!
Як Тіфона огненнії отроки!!!
(Зачинає ніж острити і в'є до того жасну коротку арію.)
П'ЯТА СЦЕНА
Дзвінка з тарільчиком, на котрім находиться кілька золотих куль,—
у лівій руці, а з каганцем — у правій руці уходить з затилля.
Дзвінка
(кладе каганець і тарільчик на вікно)
Тобі ще хочеться співати, Чоро?
Чора
Се піснь весільна Довбушеві з Краснов
Княгинев...
Дзвінка
Піснь вогробна, не весільна!
Бо він загине!
(Рве дубельтівку і порошницю з клинка і набиває ю завзято
двома золотими кулями.)
А траф'ю! траф'ю! траф'ю! Щоб тото
Єго лукаве-прелукаве серце
На сто кавалків — не, на прах, на порох
Розсипалось!
Чора
(тиче їй ніж за пояс)
А про усяке — ніж
Тобі отсей! Він острий — Чора го
Острила! Бідна Чора!..
Дзвінка
(наслухає)
Слухай!
Чора
Він!
Дзвінка
Він!!
Чора
(закусуючи зуби)
Він! А добре мір!!
Дзвінка
Лиш не журись...
Чора
(сип'ячи, як гадина)
Лиш остро — чуєш? — остро! В серце! в серце!
Чора і Дзвінка замикають швидко вікно, гася каганці і даються вбік.
ШОСТА СЦЕНА
Д о в б у ш. Т і, що перше.
Довбуш
Вже загасила? Так, як мою душу!
Але втвори і дай мені нічліг!
(Пукає топором у вікно.)
Не хочеш? Предці ж я ти передом
Го заплатив — і гойно, думаю,—
Бо й чорт тобі за него брата не
Заріже, ні сестру не замордує!
(Пукає.)
Тож отвори, ти кажу! Або зараз
Такий нічліг ти справ'ю, що аж пекло
Ся зодригне!
(Б'є топором так сильно у вікно, що оно з бренькотом злітає.
Разом падуть два набої.)
Та дві аж? І одної
Би було доста.
(Держиться однов руков за серце, а другое — за арцабу;
хитавсь, паде на коліна, відтак на землю — а то так, що
лежить просто під вікном.)
Твердо стелиш, Дзвінкої
Дзвінка
(у вікні)
Княгиня ти постелить у перинах!
Ч о р а
(в хаті)
А ти повинна ліпше, бо і ти,
І ти — єго сестра, донька отеє
Старого Василя Довбущука
З тов нещасливов Сойов!..
Дзвінка
Прабог!!!
Ч о р а
Клич
Не бога, але Тіфона! Вій ти
Поможе.
Дзвінка
(рве ніж з-за пояса і біжить у хату)
Поможи ж!..
Чора
Га! Що? Ти ніж
Садиш мені у серце!?
(Харчучи.)
Ніж той..
Дзвінка
Ти
Сама острила... Ще раз! Ще раз!! Ще!!!
(Божевільний регіт.)
Ха-ха, ха-ха, ха-ха!..
СЬОМА СЦЕНА
Д ж и м і р, г у ц у л и з лушницями. Довбуш. Пізніше Дзвінка.
Д ж и м і р
Мій калфо!! Га!..
(Джимір і пару гуцулів приклякають коло Довбуша і під-
водя єго — так, що він у сій і настоящій сцені як сидить.)
Довбуш
О, дякувать вам, браття, дякувать!
Чи думали ви день Варфоломія
У Дзвінки нині святкувать? І я не!
Єй-богу, що і я не!.. Та для чого ж
Би не у Дзвінки? Брак тут розривки?
Дивіться, о дивіть!..
Дзвінка
(божевільна і розхристана — кровавий ніж у руці —
вибігає, нібито гуляючи на подрю)
Але то ж то вам тверде серце у тої божевільної циганки!
Як кремінь! Але я їй го просадила-просадила-просадила —
наскрізь! Так!
(Пантоміма. Регіт.)
Що каже она? Довбуш — мій брат?
(Регіт.)
Ба ще що би не вигадали! Він, предці ж,— мій заруче-
ний,— і гадає женитись з тов там краснов княгинев у замку!
Та й для чого ж би нє? Она ж предці ——также єго сестра!
Як то лиш? Зараз...
( Співає.)
Взяла срібла в черепочок
Та й поклала на жарочок:
Гой, топися, срібло щире,—
Будуть кулі на вечерю!
(Говорить.)
1 так далі. Се пісня за того хорошого Джоголю, що єго
багата Аксенійка застрелила, але я ю забула — геть-геть
забула!.. Бо они кажуть, що я старого Штефана струїла,
а се брехня, бо єго Соя струїла,— хоть і за мої гроші. Не
правда, Сойо?
(Регіт.)
Лиш половину, кажеш? Я сип'ю все, аби ся, сердешний,
небагато мучив. От так...
(Пантоміма.)
Що ти кажеш, Штефане? Серце у тобі перепалює? Хіба
я тому винна, що старі люди не привикли до Соїних звар-
ків? Овва!
(Регіт.)
А ти що кажеш, Лесю? Аби-с її і на очі і не видів?
"Она — відьма, любчику, і нас усіх ще з світа позгонить!"*—
каже твоя неня та в одно плаче... Так!..
(Пантоміма.)
Але добраніч, Олексику мій любий, добраніч! А як тебе
стара питатиме, де ти ся так забарив, а ти кажи — ну? Ти
кажи, що-сь був у циган —— твій кріс лагодити. Добраніч!
Добраніч!!
(Пріч.)
ВОСЬМА СЦЕНА
О с т а в ш і.
Довбуш
О, Джимір, Джимір!.. Але ти вже звеш
Оперед господа престіл мене,
Мій неповинний брате!.. Я вже йду!
Для того ж будь здоров ми, вірний друже,
І ви, о гуцули, здорові будьте,
І мя простіть! простіть!..
Усі закривають собі очі.
Джимір
Олексо мій!
Довбуш
А сей топір... озьми го, милий друже,
І утопи го там, де Чёремуш
Найглибші, найкрутіші кручі крутить,
Аби ще другого де Довбуша
Не закортіло божественну зброю
У свої руки брати. Божа зброя,
Божественне оружіє — не нам,
Не грішним людям, в руки,— що в грудях їх
, , Норови ще кип'я і грає кров!
(Обзирає топір поважно і говорить до него.)
О, щоб я свою неню був послухав!..
Бо [не] мені она тебе судила,
А брату мому!.. Але я — я лежу...
Прости мене, святий!..
(Цілує топір з обох боків і подає го Джимірові.)
І ти, о боже,
Котрий караєш — але справедливо,
Прости мя, кающогося,— прости
Мя ради твого милосердія
Великого над нами!
Одна дужа красна звізда паде.
Що за красна...
Упала там... звізда!..
(Умирає.)
Хвиля. Гуцули гася лушниці. Джимір кладе мертвого на землю, а сам
устає.
Джимір
Звіздй лиш згар!
Сама ж звізда сіятиме вовіки!
І ме показувати чоловіку
Путь д горі!
Гуцули підсувають топірці під тіло, піднося го д горі і беруть на плечі.
Тим часом ловиться замок — і пожар освічує цілу гюдрю магічно.
Заслона