І все це знає Довбуш, хоче піти, потішити хоч чим–будь дружину — й апатія така огорнула, що просто не хочеться ногами ворушити. А коли й пішов нарешті, то йшов так якось, як важко хворий, нога за ногою. Аж Орфенюк нетерпеливився.
Жінку знайшов у стані, близькім до тихого божевілля. Не плакала, не тужила, нікому не дорікала, а тільки мовчки дивилася. Спитає її що Олекса — відповість. Часом влад, часом ні, але про сина не спитала ні разу. Коли Олекса почав прощатися, бо там же, на Стозі, мабуть, ждуть хлопці, Єлена теж віднеслася до того рівнодушно, безучасно. Якби сказав, що зостається Олекса, так само, мабуть, не виказала би радості.
Орфенюк уже не захотів вертати до матері й заявив, що піде в опришки. А Олексі байдуже: хочеш іди, не хочеш — не треба.
Ішли посеред диких гір. Павло дарма що виріс у горах, а не бачив такого. Аж лячно ніби — такі брили кругом. Повпирало то все верхів'я у небеса, а тут повзуть десь унизу дві комашечки маленькі, що їх і непомітно зовсім. І якби впала яка маленька грудочка із скали, то й не квікнули б.
Нараз чуйне вухо Олекси щось помітило. Він поманив за собою Орфенюка пальцем і скочив убік. Сховалися. Приготували пістолети.
Ще хвилина — і Олекса вже знає, хто то ще. Тільки Пшелуський тут, у відлюдних горах, міг робити стільки непотрібного шуму.
Олекса чекає. От голова відділу показалася… сам Пшелуський… Проїхав вперед і з ним п'ятеро — мабуть, старших яких. От смоляки… Але шо се?
Олекса впився очима. Поприв'язувані до коней опришки… Он Жолоб теліпається і його приятель Твердюк — небагато наопришкували… Он Срібнарчук, весь покривавлений — видно, сильно боровся. Он Паліїв Василь, один з кращих хлопців… Он Лаврів — так і не виходився із своєї хвороби, так і ходив хворий з опришками… Нових кілька…
Запаморочилося в голові в Олекси. Шепнув Павлові:
— Бий!
Бахнуло два вистріли — двоє смоляків повалилося з коней. Ще два вистріли — ще двоє. Ще один вистріл — ще один смоляк. Через хвильку вистріл рушниці — ще один.
Переполох зробився між смоляками. Тиснулися один до одного, кричали, сполохані коні з убитими кидалися, заважали їхати. Якби не така забарна штука набивати пістолі — настріляв би зараз тих смоляків, скільки би хотів.
— Кікаймо! — тремтячим голосом говорить Павло. Олекса лише покрутив головою. Він знає, Пшелуський нізащо не зупинить відділу тут. Навпаки — буде гнати геть, скільки духу.
І дійсно, смоляки виправилися й помчались. Поки й за поворот заїхали, бачив Олекса, як пручався й бився Срібнарчук, зачувши вистріли отамана.
Куди тепер іти? Очевидно, хтось доніс, очевидно, хтось привів, очевидно, хлопці понадіялися на відлюдність місця, не поставили сторожі — і Пшелуський напав і розбив.
Але кого він розбив? Чи всю ватагу, чи тих, кого лише застав перших? З числа полонених, можна думати, що не всю. Мабуть, будуть заходитися ще хлопці. Тому вирішив іти до Стога.
VII
Успіх походу Пшелуського трошки підбадьорив шляхту, що вже знову повісила була носи. Правда, зловлено тільки кількох, а самого "предводителя всяких проступків і вбивств, дракона, вихованого в горах Запруцьких, що пожирає життя і субстанцію обивателів Покуття", таки не зловлено й не відомо, скільки ще зосталося при ньому хлопців, але це ж на перший раз. А ще трохи походить пан полковник і решту виловить — це ясно, як божий день.
Та й сам Пшелуський, заспокоєний цим першим своїм успіхом, хвалився по станіславських "австеріях".
— О, зі мною жартів нема. Я вмію їх…
Зловлених опришків дуже мучили: палили їх розпеченим залізом, били в тіло цвяхи, ламали кості, але опришки трималися завзято й нікого не зраджували.
— Де брали харч? Хто вам достачав зброї? Де ходили на вечорниці поміж парубки й дівчата?
На всі запитання була одна відповідь:
— Не знаю.
Так нічого на "конфессатах" і не було витягнено. Потім почали їх карати смертю. Кого в Кутах, кого в Коломиї, кого в Станіславі, а Срібнарчука з Палієм повезли чомусь аж до Галича. Зрештою, Срібнарчук скінчив особливо. Коли ото везли сих двох опришків під ескортою, нараз вискочив із кущів чоловік — і не встиг ніхто нічого зрозуміти, як він підскочив до арештованих і в одній хвилі зрубав мечем голову Срібнарчукові.
Паліїв з криком кинувся межи конвой. Смоляки метушилися, але напасник у два скоки був уже в кущах. Стріляли йому навздогін, та хто його знає, чи трапили.
Паліїв добре бачив, хто то був. Се був Гриць Данилюк, отаман ясенівський. Ясенівці зв'язані з опришками, як–от цей самий Данилюк або Ткач, Кривонюки, то мало хіба, боялися, щоби Срібнарчук і Паліїв, як самі ясенівці, не видали кого на муках. Тому врадили запобігти своїми заходами.
У Станіславі годі було щось зробити. Коли довідалися, що власне Срібнарчука з Палієм будуть везти до Галича, кинули жеребок, кому взяти на себе труд. Випало Данилюкові. Але даремно ясенівці турбувалися. Хлопці не видавали нікого й держалися, як герої. Паліїв же бачив Данилюка, міг би сказати, але витримав усі муки, повис нарешті, але з уст його не зірвалося ні одне слово.
День публічної кари опришків у Станіславі був наче святом для шляхти. Поз'їздилося їх з усієї околиці дивитися, як будуть стинати тих, "кто так окрутнє заменчил достойнего пана Злотніцкего". Жаловано, що самого головного гершта нема тут.
— Нехай. І той недовго поскаче. Пан полковник Пшелуський каже, що він тепер знає всі їх криївки й швидко їх вихапає.
— Полковник полковником, але не треба забувати того, хто цього самого полковника виправив, ложив кошти потрібні.
Це прихильники Потоцького підіймали його серед шляхти.
Зрештою і без агітації шляхта була вдячна коронному гетьманові. Не так за фізичне, як за моральне заспокоєння: удача Пшелуського добре вплинула на нерви. Тим більше, що зараз по розгромі й Довбуша деякий час не було чути. Дехто переоцінював цей факт, беручи його за цілковиту ліквідацію опришківства.
— Кінець!.. Розбив їх наш Пшелуський начисто.
— Хоч гершта самого й нема, але він або погиб у битві, або… Утік десь у Молдавію. Я знаю їх поведінку. Награбує грошей, а потім іде до Молдавії, купує собі ґрунт і ґаздує. Я був у Молдавії, бачив їх там доста. Що не маєтний ґазда — то опришок. Конче…