— Здає ми си, що були дома.
— То підеш до него й скажеш так. Ішов–сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід' вам, ід' попові ніби. Абе–сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід' вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.
Довбуш передав ґазді свою рогатину.
— Це все. Бирш нічо. Зробиш — добре, не зробиш — твоя воля.
Довбуш був певен, що чоловік передасть. Був певен і в тім, що попик, діставши таку відомість, доконче ж дасть знати Рушелеві, що от, мовляв, нагода вам одним замахом знищити опришків. І в тім, нарешті, був певен, що Рушель не захоче ж упустити такого випадку, забере все своє військо (на тридцять же опришків), оголить свій двір — і…
Так воно все і розігралося, як по–писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.
Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.
Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.
— Пане! А чи то не наш двір горить?
Рушель глянув — і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого пекельного плану став.
Побіг, як шалений, додому — і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла юрма озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім хотів усе закінчити гумористичною виходкою.
Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема — рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали — а тут Олекса.
— Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…
Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.
Загалом похід можна було зарахувати до числа вдалих — і була се мало не остання удача Довбуша. Але трапилася ще одна, і то цілком несподівано.
IV
Жив у Косові багатий, дуже багатий купець Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше — і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало "військо" смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.
І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управлюся сам. А тут похід до Воскресінець. Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.
Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.
Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.
— Ні! Чуєш ти, ґаздику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ше тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.
Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.
— Но преці… та–бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.
— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийов на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[72] і вже конче ме припугювати коло тої керниці. А ти як побачиш, що опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талерів маєш у кишені. І то згори.
І побрякує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.
Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло–зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.
— Таже, рахувати, най, так скажім, всип'ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой, шос тут не так.
І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…
Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.
Жінка й руками, й ногами:
— І не дай Боже й борони Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?
Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:
— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинць–кої керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.
Подумав–подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістиньської криниці й сидить.
Багато народу йде, й кожне нап'ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п'ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.
Коли чує співи. Глянув — леґіні на конях. Співають собі, нічого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?
Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі повбирані. Праведне військо. Отаман попереду. Ще не наблизився добре, зупинив коня і остро крикнув:
— Що тобі треба, чоловіче?
— Славний юнаций ватажку! Жду на тебе. Ади, цесе трійло дав мені Меся у Косові, я го ту верг до керниці та й тебе з леґінями потроїв. А цесі талєри дав мені як плату.
Олекса гостро дивиться на чоловіка.
— Ho, a ти верг тото трійло у керницю?
— Ні, не верг–сми, пане втамане. Бо ждав–сми на вас, Олексо.
Довбуш зліз із коня. Позлізали й опришки, посідали на убочі. Олекса сів коло криниці й каже:
— Ано–ко, бери, чоловіче, та й пий з цеї керниці води. Ґазда похилився і пив багато.
— Буде!
Витяг Олекса флояру, почав грати тужної. Давно вже не грає веселих, а все задумливі такі та сумні. Не раз хлопці просять якої веселішої, а вона якось не йде.