А скільки ж найдивніших стосунків із усякого роду людьми? І стосунків несподіваних, непередбачених. Олекса, починаючи свою діяльність, ясно розділив був собі теоретично людей на "ворогів" і "своїх". Поділ яскравий, орієнтуватися легко.
Виявилося, що це зовсім не так. Виявилося, що серед тих, які цілком ніби належали до стану ворогів, є такі, що з ними можна й треба тримати зв'язок; і знов же серед "своїх" багато є таких, що чимдалі від них, тим краще. І все це треба врахувати, все це треба знати, серед того орієнтуватися.
От підстароста Рушель. Це найближча власть адміністративна в повіті. Пан є паном і може наробити багато лиха; підстароста може його наробити ще більше, тим паче, що має в руках сяку–таку озброєну силу.
Олекса на початках досить часто навідувався до жінки, до батьків. Прийде, застукає у вікно. Мати вийдуть або батько.
Погомонять. До хати Олекса не входив, бо хто знає… Раз тільки увійшов на хвильку до своєї хати — поглянути, як спить малий Олексик.
Скромні вони були й не часті, ці одвідування, але й на них треба було купити право. Це право міг дати Рушель. Олекса послав одного з найзвинніших своїх хлопців Василя–спузаря (так його звали за Олексиним приводом і всі товариші). Той вислідив, коли Рушель поїхав на полювання, й привів Олексу прямо перед ясні очі пана старости.
Рушель приложив рушницю. Олекса свою.
— Не стрілєй, пане, бо й я тої штуки вмію. Подивиси ліпше.
Рушель оглянувся. Майже з–за кожної смереки стирчало дуло рушниці. Пан староста зрозумів, хто перед ним.
— Ти Довбуш?
— Я.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу по–розумному з вами поговорити.
І сказав, що деякий час іще має намір навідуватися зрідка до старих своїх і до дружини; що пан ловчий курський займати його не буде, але от хотілося би мати ще таку саму за–безпеку й від пана старости.
— А шо суха ложка рот дерет, то, може–бесте, були ласкаві приймити на перший раз цесе, — і давав згорток золотих та дорогу золоту табакерку.
Пан Рушель покомизився трохи, але акомпанемент до основної мелодії був такий виразний, що пан Рушель згодився співати дуетом.
Правда, він зі свого боку теж поставив деякі умови… Насамперед Олекса не має нападати ні на самого, розуміється, Рушеля, ні взагалі на довколишню шляхту. По–друге, приходити до Печеніжина більш–менш тоді, коли Рушеля не буде, бо як він буде там знаходитися, то його змусять напасти на опришків.
Олекса приобіцяв. Вдарили по руках і запили могорича з охотничого котелка пана підстарости.
І Рушель додержав слова. Олекса мав нагоду переконатися. Скільки разів приходив додому — правда, обережно, із застосуванням усіх опришківських пересторог, — але ніколи не помітив слідів засідки на себе.
Цілком все ж не довірявся, бо міг думати, що це пан лише присипляє чуйність, але все ж чув полегшення. А один раз так і зовсім завдячив тільки Рушелеві. Сталося це так.
Олекса, треба сказати, переконався, що людям треба імпонувати усім: і діяльністю, і словами, і навіть одежею. Тому Олекса почав ходити пишно, вбирався в усе дороге, блискуче, голову почав носити високо.
Як у вояка, що дослужився до якоїсь ранги, вдів сяйливий мундир, медаль якусь вислужив, появляється нараз непоборне бажання показатися в усьому тому блискові серед свого села, де пас скотину, показатися колишнім своїм товаришам, а ще головніше — ворогам, показатися старшим ґаздам, що колись теліпали тебе за вухо, дівчатам, особливо дівчатам. І вояк уживає всіх засобів, наражається на всякі невигоди, аби тільки хоч на день, хоч на один день вирватися до свого села — так і у Олекси появилося нараз таке непереможне бажання. Прийти до села не тихцем, серед ночі, потайки, а в день білий, в повному уборі, на чолі великого відділу опришків. Гучно, бучно. Зі співами й музикою. О–о–о, для такої штуки варт було дечим рискнути. Правда, Олекса не зробить так цілком наосліп, він забезпечиться, та риск все ж певний є.
Але в тім же і розкіш життя. І Олекса рискнув. Вибрав неділю, файну днину і з'явився у Печеніжині… Ефект був надзвичайний. Печеніжинці й заочно були горді, що от такий славний ватаг вийшов із їх села, а тепер, коли він загостив і от так одверто, прямо не знали, де його посадити.
Самі розставили варту, а окрім того, установили оригінальну систему: до корчми пускали всіх, а з корчми нікого. Особливо багачів. Коли який наважувався йти, припрошували єхидно ласкавими словами.
— А, Іваньчіку солоденкі, Бог би вас (землев — се потихеньки) укрив. Таже раз, може, на віку шо нам із вами набутиси. Та й абесте були грешні із нами посидіти.
І з веселими, хитро привітними обличчями заступали дорогу, майже силоміць брали за плечі й садовили за стіл. Гостили Олексу, як якого великого пана, а при ньому вже й його братву. Опришки теж не хотіли відстати, частували ґаздів, а ті знов опришків — і пішло таке…
В результаті перепилися всі, забули й про обережність, забули різницю між станами. Всі люди почали здаватися прекрасними, і якби зараз надбігла поліція, їй запропонували би випити і закусити. Один тільки Олекса не тратив голови. Повністю ніс відповідальність свого поста й був свідомий її. Не пив багато, сам виходив провіряв варту. Зате Іван нализався вщерть. А в хмелю він був дуже буйний, ліз на бійку, наривався. Так сталося й тепер.
У ватазі Олекси було два волохи. Одного псевдонімом величали Джус — це по–волоськи означає "житель долин", а другого Сус — "житель гір". Іван чомусь взагалі їх не любив, а тепер нагадав собі десь якось неправильно поділену здобич, ніби Сус і Джус забрали якусь Іванову пайку — і от тепер напосівся на них з усією п'яною впертістю. І коли б це було між собою — може, якось би й обійшлося. Але тут, на людях, — о, тут картина була зовсім інакша. Почуття власного достоїнства загострювалося тут до крайніх, найтонших ступенів. Опришки взагалі такі люди, що наступити собі на ногу не дозволяють, але зараз, у корчмі, де стільки народу, женщин, тут опришок не то наступити, а й подивитися на свою ногу не дозволяв. І тому сварка між Іваном і волохами бистро перейшла до барткових аргументів. Олекси саме не було в хаті. Коли рванулися леґіні до бійки, хтось із тверезіших побіг дати знати Олексі.