— Що він говорить!.. Що він говорить! — в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. — Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому — які там у нас іще поточні справи?…
Але Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і моторошно.
Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки "душохапство" римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж спостерігалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, — те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати про те не лише на соборчику — Бо–оже спаси! — а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки.
Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається.
— Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, шо Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего…
— Так! — перериває отець Кралевич. — Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами?
Еге мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою.
— Боротися?… Як? Чим?… Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас, та й то…
— Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі — руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обумовила собі liberum exercitium ritus sui graeci![9] Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!..[10] І "Проект"… Особливо "Проект на знищення Русі" показати!
І витягав список досить поширеного того "Проекту" з 1717 року й відчитував:
— 1. Шляхту руську до жодних урядів не допускати.
2. В компаніях від русинів сторонитися.
3. В сусідстві жодної приязні з русинами не мати.
4. При присутнім русині висміювати його всяко.
5. Багатших русинів вищати з міст на передмістя й відбирати від них усякі доходи.
Се для світських, для світських… Тут іще багато… Але ось і для нас, і для духовних…
— Ми це знаємо, — пробує боронитися отець декан.
— Ви, може, й знаєте, а колеги мої не всі знають! Не всі! Не всі! — і вибирав найбільш ядерні місця:
1. Латинські біскупи мають поробити руських єпископів своїми суфраганами.
2. Попів руських тримати в недостатках і простоті, аби нічого не знали й не вміли вчити людей. А дітей їх старатися переводити в кріпаків.
3. Церквам ерекцій не давати, а де є старі — накладати на них великі оплати.
4. Землі волинські і подільські, де люд уперто тримається схизми, віддати татарам. А унію треба плекати для того, що тоді Русь злучимо з нами і навчимо її ненавидіти Москву.
— О!.. О!.. — кричав Кралевич і потрясав папером. — Треба, щоб усе це Рим знав… щоб знав, як тут ненавидять нашу Русь і як хочуть exslinguere[11] той обряд, що його установили святі грецькі отці, а Святий престол за добрий і рівний узнає!.. Римові треба одкривати очі! Поляки там хваляться, ніби вони всі єсть ширителями віри католицької на Сході, а це неправда!.. Історія знає, як у тисяча п'ятсот п'ятдесят третьому році Польща всіма силами противилася з'єднанню Москви з Римом, аби Москва не забрала тоді Русі. Отже, не віру католицьку завжди мала на увазі Польща, а лише свою користь. І треба, щоби Рим усе це знав…
— Будуть там нас у Римі слухати!..
— А чому ні? Прецінь коли ми unius matris ecclesiae catholicae єсьмо filii aequaliter,[12] із другими терпеливо слухані і вислухані бути мусимо, аякже!
— Рим не захоче наражати собі Польщі ради нас.
— Рим боїться, аби ляхи не забунтували.
Отець Кралевич аж підскакував.
— Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo,[13] нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший…
Це вже таки було страшно слухати. Дехто вже поглядав і на двері, щоб чмихнути в потрібну хвилину. Отець декан сидів весь червоний і не знав, що почати. А Кралевич, мов трибун який, видимався із свого не дуже високого зросту й кидав громами на притихлу аудиторію:
— Нехай Польща пам'ятає, що скільки разів поляки замишляли ritum graecum unitum у нас supprimere, завжди a Deo cladem insperatum[14] понесли. Хто читав історію, то це знає. Та й Суша, єпископ хелмінський, іще у тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду — то чому latini мають нашому обрядові церковному оппонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонним. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі — нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший–ліпший корчмар є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні.
— Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі, — тихенько, перехрестившися, говорив якийсь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком.
Але Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом.
— Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об'являє, але у нас самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер невинно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли б набридла панщина й підводи, то ми як простачки–схиз–матики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі.