"То закладаєтси, ади, проти граду. На таку стаю, де торит підкова у ватрищі, ніколи град не б'є, бо вна, підкова, вже бита й піхана".
Це загальне вірування, і ніхто не піддає його сумнівам. Олекса, замість того, щоб доказувати словесно — зрештою, у нього не було й аргументів, — береться до такого способу. Взяв витяг потихеньку підкову з ватри і повісив її на кумбуку. Повісив так, що її легко можна кожному побачити, але що туди ніхто не додивлявся, то так вона й довисіла до осені. А восени завів Олекса при вівчарях із ватагом таку бесіду:
— Ото дєкувати Богові сєтельному, не била нас ні раз громовице сего літа…
Ватаг задоволено посміхається.
— Бо я знаю таке, що ніколи там, де я, громовиця туда не вдарит.
— А шо би то було?
Ватаг ніби не хоче спочатку говорити, але що всі його просять — каже:
— Я підкову кладу у ватру. Докив та підкова у ватрі — грім не вдарит, нє… Але лиш би кинув підкову з ватри — ого! У ту мінуту би грім увалив у саму середину стаї.
Олекса посміхається мефістофельським посміхом.
— Ано–ко, браччики, йдіт суда — я вам шос покажу.
Усі йдуть, Олекса підводить до кумбука. Спокійно теліпається підкова на мотузочку.
— То я ше тов веснов ї завісив…
Усі іронічно дивляться на ватага. Той не знає зразу, що сказати.
— Ой дивиси, хло'! Жєртуй, жєртуй, але ж бо й міру знай! Нашим житєм ми не дозволєємо тобі жєртувати. Добре, шо Бог помилував і не вдарив. А коби хтів покарати?
І всі, хто за хвилину перед тим іронічно дивилися на ватага, тепер із докором поглядали на Олексу й думали: добре, що Бог помилував, а якби вдарило?
Сміливість і буйність — то були ознаки характеру Олекси. Ця буйність переливалася у нього жилами разом із кров'ю і потребувала виходу. Коли можна — знаходила його у фізичнім чині; коли ні — показувалась у якімось протесті, у якімось бунті. Він, дужий, мускулистий, немов світ увесь викликав на боротьбу з собою. Поразок він іще не знав — тому зазнавався. Вже думав часом, що подужає всіх і вся. Тура би скрутив за роги.
Боровся з нечистою силою — і легко її поборов. Ні разу не трапилося відчути на собі чортові пазурі, відьомське шахрайство, підступ чи лісовика, чи домовика, чи водяника. Тому ясно й твердо раз назавше сказав собі, що тої нечисті нема взагалі. Але обіч чорта була ще одна невидима сила, в котру так само твердо вірив загал гуцулів. Сила могутніша від чорта, бодай так хотілося б думати, бо то сила Бога. І от перед Олексою мусило постати питання: раз нечистої сили нема, то… Показалося, що чорта подужати було легше. Не віриш у чорта — ну й не вір собі. Дасть тобі бобу доброго, то й повіриш. Морального упадку, всесвітнього одщепенства тут іще жодного немає. Але не вірити в Бога — це вже переходить поняття, це відлучує людину від собі подібних, ставить на ньому печать одречення од всього. Як можна не вірити в Бога? Гуцульська мисль цього не допускала. Та віра — то було щось невіддільне від людського "я". Без ноги — це чоловік; без руки — ще чоловік; без двох рук і двох ніг — все–таки чоловік. Але без віри в Бога людини вже нема. Можна проклинати Бога, можна відріктися від нього, як ото ті, що хотять дуже забагатіти, то кровію підписують відречення й плюють на "сєте роспнєтє". Страшні це вчинки, коли людина свідомо вступає до боротьби з Богом. Але, борючися, вже одним цим признає факт існування.
Сказати ж, що його просто немає, того Бога, що небеса порожні в той самий час, як і земля, і вода, і повітря, і все заселене, — це було поверх свідомості гуцульської взагалі, а в тім числі й Олекси. Олекса–чортоборець боявся стати богоборцем. Віковічна віра всіх предків не могла так скоро зникнути в одному індивідуумі — і Олекса роздвоївся. Одна частина свідомості говорила йому: "Отрицай. Не бійся. Ти ж "його" не бачив ніколи. І ніхто не бачив. Значить, "його" нема, це ж ясно…" А величезна сума внутрішніх рефлексів тривожила великістю тайни, кладучи кайдани атавізмів.
Кажеш, нема… А як єсть. За це ж вічна мука, вічне каяття, вічне переслідування. Бо чорт не такий завзятий у переслідуванні своїх ворогів, як Бог. До того чорт карає, видно, дошкульно, але одверто. А Бог карає нишком, не знаєте ні дня, ні часу, карає не самого лише винуватцю, а й близьких його, дітей малих, усю громаду може навіть покарати за провину одної особи.
Для того існувало навіть теоретичне оправдання. Кажуть, як ходив Бог із Петром–апостолом по землі, то раз прийшлося так, що Бог осудив на знищення ціле місто за гріхи кількох людей. А Петро тоді й каже:
— А чи то добре ти, Господи, зробив, що за одного винуватого стількох невинних покарав? То не є правда.
Бог нічого йому на це не сказав. От вони йдуть, ідуть, і довелося їм переходити річку вбрід — майже по пояс у воді. І от коли вони так брели — надлетів рій і сів на руку апостолові Петрові. І одна бджола ужалила апостола.
— Ай! — скричав апостол, тріпнув рукою і скинув увесь рій у воду. Хвилі підхопили, і рій загинув. Господь тоді й каже:
— Як же ти, Петре, так несправедливо зробив? Укусила тебе одна бджола, а ти весь рій потопив.
Застидався тоді апостол і не прикладав уже більше людської мірки до Божих діл.
Цим усправедливлювалася Божа система кари, коли він насилає, наприклад, помір на людей або війну, або голод, карає цілі народи за гріхи одиниць, не розбираючи правих і винуватих. Це було право масштабів, масова робота — що ж там міг уже казати індивідуальний мозок людини. І чим більше думав над тим Олекса, тим більше заплутувався. Занадто міцні були вузли, не годен був їх розплутати. Так і облишив свою боротьбу з Богом — не в силі був подужати. Носив у собі зерно невірства, але до остаточних висновків боявся приступити.
XXVI
Ріс, наливався Олекса Довбуш. Звик до полонинської свободи, вжився в неї усім своїм єством, знав над собою тільки наказ природи, веління хмар, зими і холоду могутність, всесильність сонця і туману… Людська воля проходила над ним. Корився ватагові, правда, але ватаг — це ж та сама природа: всі його веління в остаточності подиктовані тою ж спекою чи дощами, ростом трав, звуками громів полонинських. Тому любо навіть було виконувати той наказ, він не тяжив, не сердив, як не сердить злива, що змочить тебе до нитки, мороз, що скує пальці на ногах. І звик до тої свободи Олекса кожним атомом свого дужого тіла. Свобода з кров'ю разом ходила по жилочках, із диханням вилітала з уст, чулася в ході, в голосі, в погляді очей. Та й не могло бути інакше там, де все було вільне: звір, слово, вогонь, вода.