— На двох, — шепнув.
Гайдук рванув сукно, ніби не можучи розстебнути. Потім, ніби чухаючися, поклав здобич за пазуху.
Пан Колендовський організував провіз тіла по всій околиці. Приїздив, віз ставав коло церкви, а в містечку — на базарній площі, глашатай кричав:
— Ось проклятий Олекса Довбуш!.. Розбійник і лотр!.. Він пожерав людей, а тепер і його самого зніс і згладив з сього світу меч Господень… Дивіться всі й кайтеся по ньому. І знайте, що всім те буде, хто підіймає руку розбійницьку на ближнього свого і на панів, самим Господом Богом установлених.
І люди сходилися, дивилися на почорнілий уже труп. І одразу ж ділилися на дві частини. Одні мали право і силу говорити те, що думали:
— Нарешті. Нарешті сконав пес, що відбирав життя і спокій у чесних людей. Скоріше би всіх таких вивішати, щоб і духу їх не зосталося в нашім краю.
А другі не сміли сказати своєї думки, отже, тільки поглядами говорили:
"Погибла єдина наша оборона. До кого тепер вдатися і хто порятує?"
Довго возили тіло. Вже засмерділося воно, й візники не хотіли їхати. Нарешті привезли й зложили ще в ратуші. Аж магістрат запротестував: до канцелярії не можна навернутися.
XXXII
А Дзвінчук Штефан став великою особою. Сам гетьман довідався про його учинок і велів судово описати всю подію в протоколі.
В колясці, як пана, повезли Дзвінчука до Станіслава. Там його безперестанно гостили пани, напували пивом, ляскали по плечі одобрююче, давали гроші. І всі хвалили, всі дякували.
Пани судові вчили Штефана, як має говорити на суді. Проробили з ним кілька репетицій, аби він не помилився і не ляпнув чого непотрібного.
В ратуші було влаштовано урочисте засідання. До зали набилося безліч панів, пань, панянок. Усім хотілося бачити Штефана Дзвінчука, що одним вистрілом зумів привернути спокій цілій околиці.
В урочистій обстановці в переповненій залі розпочиналося засідання. Перед славетними панами: Шимоном Гачковським — війтом юрисдикції польської, Михайлом Амірвичем — війтом юрисдикції орланськоі, Семеном Новосельським — райцею юрисдикції польської, Костянтином Салтановичем — райцею юрисдикції ормлиської й Северином Минусевичем — лавником юрисдикції вірменської — ставлений був Штефан Дзвінчук для вислухання індагації про забиття Довбуша–опришка.
Надивився за ці дні на панів, звик, але й то якось омкно[77] стало чоловікові, коли подивився на таке величезне зборище.
Добре, спасибі їм, що навчили пани, як говорити. А то наговорив би певне такого…
Почалися звичайні вступні судові запити: хто, звідки й так далі. Твердо, заученим голосом говорив Дзвінчук:
— З дідів–прадідів єсм роду космацького. А підданий єсм ясновельможної єймосці пані хорунжині коронної, а теперішнього посесора його вельможності пана інстигатора коронного.
Оце хоч довідався сам Штефан, чий він підданий. А то знав, що треба йти на панські луки косити — а чиї вони зараз, ті луки, і хто тепер є паном — не знав…
Головно винуватив Штефан у всьому стару Мечівничку. Це за її намовою Довбуш прийшов до Космача. Взагалі ще на попереднім слідстві казав панам Штефан, що Мечівник старий — о, то великий приятель Довбуша. В результаті сеї балачки зараз же було послано до Криворівні арештувати Мечівника, і в момент отого урочистого засідання старий уже сидів у станіславській тюрмі.
— Бо то, прошу найясніших панів, мав–сми жінку, дочку Мечівника. Та й вна, ади, вмерла, та жінка, Мечівникова ніби дочка. Тогди я си єнчу жінку взєв.
— Молодець, Дзвінчук! — крикнув якийсь веселий голос із публіки. Пан Бочковський замахав руками, закликаючи тим способом до тиші.
— Узєв–сми другу жінку, а Мечівничка прийшла, аби я ї віддав віно. А я не хотів дати.
— Молодець, Дзвінчук! — іще зухваліше обізвався той же голос.
Тут уже і серед публіки почулися нагадування, що не можна собі з зали суду робити забавки.
Але Дзвінчука ці одобрюючі вигуки підбадьорювали. Він взагалі почував себе тепер запанібрата з усіма панами.
— Таки й не дав. Задержав пару волів і корову онну. Бо прошу ясні суди — таже клав я кошта на жінку ци нє? Вна ж жила, я ї годував, зодєгав, ба тото, ба сесе. То вже кошт — а єк гадаєте?
— Правильно, правильно! — одобряє вже й сам голова. — Але ви кажіть далі. Причому тут Довбуш?
— А при тому, що тогди та теща моя завзєласи за тото на мене та й удала мене перед Довбушем, ніби я за ним ходжу й хочу го забити. З того він мав завзєкіск на мене.
Про уклад із паном Колендовським Штефанові рекомендовано ще на репетиціях нічого не згадувати.
— Минулого понегівка прийшов–сми з роботи з поля. А гєдя мені каут, же Довбущук забив чоловіка, і сказали котрого… Я дуже сі здивував, що того чоловіка забив Довбуш, та й сми ізрік гєдеві, шо, видев, кау, мусів зрадов іти на Довбущука. А гєдя мені зговорили, аби я сі не безпечів на своє оружє…
А в тім оменті зараз пес зачєв утискувати. Сигів–сми на хатнім порозі та й вигів, що йдут три люда. Скочів–сми й замкнув двері сінні… Довбуш зачєв казати, аби го до хати пустити. Я си не обзивав, лиш жінка моя та й мати казали му, шо мене нема в хаті…
Тогди він, узєвши друк, заваживши двері, трохи відхилив. А витак сам собов зачєвси тиснути й лізти до сіней. А я го в тім оменті пострелив. Бо я го си не боєв, проше пані ясних.
Я можу всіх опришків знишшити. Бо тоті полковники усєкі та й єнчя бранжя, то таки г…, проше панів.
Штефан забув, де він знаходиться, аж потім, коли почув сміх аудиторії, схаменувся, що це ж ті самі пани полковники. Подивився на своїх режисерів — чи йому нічого не буде за таке слово… Вони кивають головами — нічого, нічого… повістуй далі.
— Та й ми усі, єк мій гєдя, неня, цалу ніч не жеби ми спали, але по корчах, по бур'єнах крили–смиси. Однак при тім пішов–сми до корчми, ци би не дістав людей собі в допомогу. Але не застав–сми нікого, лише трьох на варті, приданій орендареві, єк то є звичай того. Тих трьох від корчми одступити не могли, а тим чєсом пан Біг дня шєсливого давси дочкати.
Штефан аж перехрестився, згадуючи безумну свою тривогу тої ночі.
— День шєсливий отворившиси, люди з громади зійшовшиси, тут і духовні наші космацькі й орендар… Шукати по селу, по сіножатьох, по хащах зачєли.