Але все ж перед тим треба дещо покінчити. Та й відходити так скромно теж не хотілося би. Вже як відходити, то з грюкотом, з блиском. Щось таке витіяти, щоб пани довго пам'ятали Довбуша. Що се буде, Олекса ще не знає, але щось надумає.
А поки що діло теж непогане. Прийшли селяни з–під Богородчан, скаржилися на свою пані, що погано з людьми обходиться. Просили допомогти.
Олекса давно вже не бачив у себе таких послів, тому з радістю згодився й закомандував похід на Богородчани.
XV
Штефан Онуфрак просить, аби шлях взяти на Зелену, бо він хоче побувати у батька.
Олекса слухає — а думки, негарні думки вертяться в голові.
Мало хіба хлопців просяться часом побувати у батька–матері. Се ж так природно й нікого не дивує. Але…
Але батько Штефана війт — і це ставить Штефана в особливе становище. Він, Штефан, ніби, хлопець як хлопець: і б'ється добре, і товариський, а все щось не так, якось бокують від нього трохи товариші, не такий він чомусь, як усі інші. Ці настрої хлопців передаються й Олексі — й оце він слухає просьби Штефана, а сам думає: а що, як тут… зрада. І власне для того, щоб перевірити, дає згоду і шлях бере на Зелену. Під селом задержує ватагу, а Штефан іде до батька.
— Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорєти при Солотвині, — дає наказ Довбуш.
— Най, най. Я не буду си бавити.
Пішов Штефан. Серед хлопців розмови.
— А не знати би, ци добре втаман зробив, що пустив Штефана д'хаті?
— То так… усе може бути.
— Та ци вже й зрадник?
— Він може зрадити не хотічи. Гєдя запитат — де йдете? А він іскаже — от і готова зрада.
— А йк не скаже?
— Гєдя єнчий способ ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.
— Уни хєтри, війти.
А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:
— Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хотічи щохвиля може зрадити.
Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько поробив з того потрібні висновки.
Дійсно вийшло все так по–особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.
Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.
Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:
— Ой, не можу, гєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.
Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. "Аби зазорєло при Солотвині" — що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.
І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, — можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш про те у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.
В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів — ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.
Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.
— Але дивиси, чоловіче! Йк–меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.
Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.
Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.
Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, заметушилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все, цінніше. Слуги бігають, теж метушаться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої сховки. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей, забирає в суєті всякі дрібниці.
Про Семена Матлюка забуто; так він і пішов до своїх Ляховець без усякої нагороди.
А Довбуш тим часом іде. Штефан повернувся. Двадцятеро очей пронизало його, допитуючи, але хлопець такий, як і завжди, нічого за собою не чує й не підозріває, аби його підозрівали.
Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Наступну ніч ішли до Богород–чан, а коли знову пересиджували день у лісі — наткнувся на них якийсь чоловік.
Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, тіпається увесь чоловік, мов судороги йго зводять.
Його зв'язали. Питають, хто ти? Відповідає:
— Ссемен Мматлюк.
Питають звідки.
— Зз Ллєховец–вец…
Якби спитали, чи не ти часом доніс дідичці про наш прихід, мабуть, сказав би "я", бо не міг, не міг зараз говорити неправди.
На щастя, його не питали. Сказали тільки, що йому нічого не зроблять, а притримають для власної безпеки і потім пустять.
Давали йому їсти, але він не хотів і не переставав дрижати. Добре, що скоро прийшов вечір. Опришки бистрою ходою пішли на Богородчани й Матлюка взяли з собою.
Він прямо од розуму одходив — що буде, коли його отак приведуть до двору, а там скажуть: а–а, це той, що нашу дідичку попередив.
У Матлюка зуби цокали. Опришки дивувалися: що за боязка натура така. Вже сказали ж йому, щоб не боявся, а він…
А Семен думає власне про те, що кинеться зараз на коліна перед Довбушем і скаже все. За щире каяття, може, помилує отаман. А як виявиться все там, уже у дворі богородчанськім, то не минути лютих мук.
І чимближче підходили до Богородчан, тим яснішим ставало це рішення. Блискавицями пролітали в мозку всякі інші думки, одна дивніша другої, але ця — про потребу признатися — була над всі.
І коли опришки стали, а Довбуш звелів розв'язати чоловіка — Матлюк не зрозумів і з криком: "Я скажу… Я все скажу", — кинувся на коліна перед отаманом.
— Тепер говори, кому хоч і шо хоч, — сказав Олекса.
Хлопці розв'язали Матлюка й побігли доганяти отамана. Матлюк стояв хвильку, не розуміючи, що з ним, потім занив якось і дрібними–дрібними крочками, мов граючися, побіг кудись у темноту.