Під'їзна алея огинала алею барбарисових кущів — тепер на них тільки де-не-де червоніли намистини ягід — і вливалась у вулицю, що круто йшла вниз, до пивниці, яку він бачив з веранди, і до трамвайної зупинки.
Ендрю майже біг алеєю, і, коли опинився на вулиці, коліна в нього підгинались, а в голові болісно стукали молотки. Тріщина в кістці знову ніби розжарилась. Його очі заслала павутина болю, туман каламутив зір, і він знову й знову проводив долонею по обличчю, гарячкове мружачись.
Тротуар був крутий і мокрий. На півдорозі до трамвайної зупинки неслухняні ноги Ендрю раптом вислизнули з-під нього, і він важко впав навзнак, вдарившись плечима об асфальт. Йому здалося, що він зламав хребет. Мимоволі застогнавши, він зовсім піддався кволості і вже почав був утрачати свідомість. Але тут перед його очима постав моментальний знімок: він лежить на спині, випадковий перехожий нагинається над ним, і ось його несуть назад у лікарню. Ця картина привела його до тями, і він насилу звівся на ноги.
— Отакої, хлопче! — буркнув він. Звук власного голосу трохи його заспокоїв, і, стиснувши губи у вузеньку смужку, він повільно попрямував схилом униз. Потім, побачивши, що назустріч іде якийсь робітник, зупинився і, вдавши, ніби шукає в кишенях сигарету, відвернувся — він знав, що обличчя в нього спотворене від болю.
Перехожий, мигцем глянувши в його бік, пройшов мимо, і він, не поспішаючи, майже не відриваючи ніг від землі, рушив униз.
"Цікаво, кінчила вона дзвонити чи ні?" — подумав Ендрю.
Він, як і досі, тримав голову похиленою і не помітив, як опинився просто перед входом до пивниці. Трохи далі від зупинки відходив трамвай.
Ендрю дуже повільно відчинив літні двері з металевою сіткою — її давно годилося б забрати, адже зима надворі! — потім намацав ручку справжніх дверей, різко смикнув її й раптово потрапив у приміщення пивниці. Прихилившись спиною до вхідних дверей, він підняв голову.
Біля стойки нікого не було — навіть буфетника. Вона тяглася в зал, по якому були розсипані острівці круглих столиків і стільців з віялоподібними спинками. В кутку бундючно височів музичний автомат, і в його скляних жилах мерехтіли червоні й зелені
вогники. Стіни були завішані календарями, а позад стойки виднілася величезна картина — лісовий пейзаж з озером на передньому плані, сніговим піком на задньому й оленем, який дивиться просто
в зал, сторожко піднявши ногу.
На стіні золотими літерами було написано:
Ти просиш у кредит.
Я даю.
Ти не платиш.
Я злюсь.
Я не даю в кредит.
Тоді злишся ти.
Краще, щоб злився ти.
З бічних дверей вийшов буфетник — груди в нього були, як бочка з-під пива,— і сказав:
— Що будемо пити?
Ендрю повільно підійшов до стойки, не зводячи очей з пляшкових пірамід, які обрамляли касу. Він збирався рішуче, твердо замовити... але що? Він не пам'ятав жодної назви. Жодної! Напружуючи пам'ять, він страдницьки нахилив голову.
— Ти що, хворий? — спитав буфетник, теж нахиляючи голову, щоб краще його роздивитись.
— Так, ослаб трохи,— відповів Ендрю, піднімаючи голову.
Він відчув, що має якось витлумачити свою кволість, тож і додав: — Оце щойно виписався з лікарні.
Буфетник налив чарку по вінця.
— Ану, хильни, друже. Це тебе підбадьорить.
Віскі потекло в горло несподівано швидко, і він закашлявся.
Буфетник підсунув до нього склянку з водою.
— Промий горлянку,— порадив він.— Промий горлянку.
— На вулиці так слизько,— сказав Ендрю.— Я мало не гепнувся...
Він не знав, навіщо заговорив про це. Нараз відчув себе геть безпорадним.
— Слизько, атож,— притакнув буфетник і несквапно налив Ендрю ще чарку.
Ендрю вигріб з кишені свою готівку.
— Ось усі мої гроші,— мовив він і, відсунувши вбік десятицентовик, пояснив:
— Це мені на трамвай, а решту забирайте — на скільки тут стане.
— Залиш гроші собі,— відповів буфетник.— Ти в мене сьогодні перший клієнт. Я на тобі не розбагатію і не збанкрутую.
Він налив і собі, випив одним духом, а потім сказав:
— У такі дні це для мене найкращі ліки від смогу. Вимиває вугілля з горлянки. У мене ядуха,— пояснив він з хрипом.
Епдрю відчув, як віскі вогнем розтікається по тілу, і сказав:
— Вперше п'ю за півтора місяця.
Буфетник співчутливо глянув на нього:
— А що з тобою було?
— Дістав травму на заводі,— ніяково відповів Ендрю.— Перелом черепа.
— Перелом черепа? — похмуро повторив буфетник, кинув на Ендрю зловісний погляд і провадив далі: — Кепське діло. Ламай кістки в усьому тілі, які заманеться, а от голова має бути цілою.
Як на мене, то тільки так.
— Я вже зовсім здоровий,— сказав Ендрю.
— Зовсім здоровою людина не буває,— буркнув буфетник.
Ендрю усміхнувся. "Мабуть, віскі",— подумав він, а вголос промовив:
— А хто зна. Тут уся штука в тому, щоб не врізати дуба.
А тоді все гаразд.
— На заводі,— похмуро проказав буфетник,— якщо тебе й не вб'є зразу, то вже неодмінно щось та розладнається: нирки, ки...
кишечник або легені, — Він сплюнув. — У мене ось ядуха. На заводі заробив.
— На заводі? — спитав Ендрю.
— Авжеж,-відповів буфетник.-Довелося піти з роботи й відкрити оцю забігайлівку. Я прикинув,— пояснив він невесело,— що таких, як я, багато — тих, кому треба чистити горлянку від вугілля. Бачиш оце зілля? — Він узяв у руки пляшку.— Етикетки немає, еге ж? А її тут і не потрібно, я сам його виготовляю.
Залізо роз'їсть запросто.— Він налив чарки.— Ось на, покуштуй! — І додав, заохочуючи: — Це з кольрабі.
Ендрю випив. Рот йому обпекло, як вогнем, і на очі навернулися сльози. Він ковтнув води із склянки, яку простяг йому буфетник.
— А що я казав!— мовив той з грубуватою гордістю і налив собі.— Кольрабі! — пробурмотів він потім.— Я цю гидоту нізащо не стану їсти. Зате й п'ю ж я її!
Він подивився на Ендрю, який зняв капелюха, і запитав:
— Все ще зав'язаний ходиш?
— Так,— відповів Ендрю, помацавши бинт.— Але тільки про людське око.
— Підеш знову на завод? — похмуро поцікавився буфетник.
— Мабуть,— відповів Ендрю.
Буфетник ретельно витер стойку.
— Даремної — буркнув він. — Тобі он голову проломило, дістав, можна сказати, відпочинок, а то, диви, ще які-небудь гроші від заводу тобі перепадуть — за проломлену голову! Сідай собі і їдь у Каліфорнію. Як уже пощастило, то користуйся!