Дорога Додому

Страница 2 из 5

Филипп Боноскі

На цьому він урвав такі спогади, бо не довіряв собі. Він боявся, що помалу забуде все.

Коли стало ясно, що він пролежить у лікарні дуже довго, вона влаштувалась на роботу, а трирічного Джоя віддала в денні ясла. Працювала вона цілісінький день, а двічі на тиждень — ще й вечорами, і відвідувала його тільки по неділях. То були невтішні часи. Хоч як це жахливо, але він помітив, що в ньому назбирується до неї тупа злість, він замикається в похмурому роздратуванні й не відповідає на її запитання, німіючи від безмовної люті. Все це вона терпляче переживала і, коли слова не допомагали, просиджувала дві години біля його постелі, нічого не говорячи. Йому хотілося кричати. Так, вона сидітиме годинами й нічим не викаже своїх думок! Так, вона буде вірною, і відданою, і — не знаю вже якою! Вона жодного разу не поскаржиться.

Лора поскаржиться? Ніколи! Вона забере мене додому, сліпого крота... Я і Джой, дві безпорадні дитини... Вона вже будує плани, вона вже все вирішила...

Його думки ціпеніли від жаху, і йому здавалося, що його мозок тріщить, як крига навесні. "Що з тобою? — хотілося йому крикнути.— Ти й справді з глузду з'їхав?" І все-таки він не знаходив, що їй сказати. Він не міг сказати нічого, крім того, що

заповнювало всі його думки. Тільки в останню хвилину, коли вона, йдучи, цілувала його, він сліпо нишпорив у повітрі, щоб доторкнутися до неї на прощання.

Навіть тепер, думаючи про неї, він відчував неспокій.

"Вас іще довго мучитиме головний біль,— повторив він подумки слова лікаря.— Вам треба шість місяців цілковитого відпочинку. Потім ви зможете вернутись на роботу".

Вернутись на роботу? Он туди, вниз, на завод — он туди?

На річці з'явився пароплав, і Ендрю вдячно перевів свої думки на нього.

Це був довгий масивний пароплав з білосніжною рубкою і великим колесом на кормі — жовте, як півняча нога, колесо здіймало буруни, від яких двигтіла вся річка. Коли йому було сімнадцять, він найнявся на все літо на "Залізне місто", пароплав, який здійснював короткі рейси з одного кінця долини в другий — п'ятдесят миль туди, п'ятдесят миль назад (стомильні моряки, так їх прозвали),— штовхаючи поперед себе навантажені вугіллям баржі. Ось яким моряком він був, та й то недовго. І все-таки він досі пам'ятав, наскільки іншими видаються міста", якщо дивитися на них з середини річки. "І наскільки іншим видається пароплав звідси,— подумав він.— Звідси, згори, з лікарні на пагорбі, звідси — із сліпоти".

Зненацька він зірвався на ноги й подивився вниз, на вулицю?

примружившись від напруження, він нарешті побачив темну постать — людина бадьоро, швидкою ходою спускалася з пагорба, тримаючи під пахвою алюмінієвий бідон для страви. Ендрю охопила пекуча цікавість, і він навіть висунувся у вікно, щоб якомога краще роздивитися перехожого; він помітив — це було майже одкровенням,— що на голові того чоловіка не кепка, а капелюх і що його плечі аж розпирають пальто, владно міняючи його крій. У цю хвилину він віддав би все, що завгодно, аби тільки побачити обличчя незнайомця — може, він його знає? Може...

може... це він сам? Він сам, яким бував день у день кожного зимового ранку, коли квапливо крокував по вулицях, сховавши підборіддя в комір і несвідомо піднявши плечі, щоб ревниво зберегти на всю дорогу до заводу тепло постелі й кухні, відчуття міцненького тільця і гострих колінець Джоя, що пригорнувся до батька на прощандя. Він крокував, надійно відгороджений від усього зовнішнього,— кухоль гарячої кави зігрівав його шлунок, і він ще відчував у роті теплий аромат.

Лору він пам'ятав у русі... і раптом забув, які в неї очі! Сірі, звісно, але він не міг уявити їх собі.

Зненацька Ендрю розгнівався на ці думки і, накульгуючи, попрямував назад, до своєї палати.

— На все добре, на все добре,— казав він, потикаючи всім руки і намагаючись не зустрітися поглядом з містером Работським, з покаліченої горлянки якого виривалося тільки сипіння.

Санітарка провела його в приймальний покій, і він стояв там, чекаючи, поки йому видадуть документи, немов іммігрант, стискаючи паперовий пакунок із своїми речами. Реєстраторка, висока жінка з підбитим рудим волоссям, здавалось, давно вже не належала до жіночої статі, а таємниче перетворилась просто в керівну особу, у втілення діловито-роздратованого "ну?".

Вона підійшла до заґратованого віконечка й сказала:

— Разом двісті тридцять три долари сорок п'ять центів.

— Не розумію,— відказав він.

— Ваш рахунок,— пояснила вона, дивлячись на нього.

— Мій рахунок оплачує моя лікарняна страховка.

— Ні,— сказала вона.— Ваш лікарняний страховий поліс покриває тільки койку, харчування і рентген, до того ж усього на чотири тижні з розрахунку три долари на день. Ви ж пробули тут шість тижнів, а день у цій палаті коштує п'ять доларів.

Він здивовано втупився в неї:

— Я цього не знав.

Вона зміряла його поглядом:

— То, може, ви зараз...

Ендрю засміявся.

— Ні,— сказав він.— Ні... Ось дивіться... Він витяг усі гроші, які були у нього в кишені.— Долар і сорок п'ять... вісім... дев'ять...

Долар сорок дев'ять центів — це все, що я маю. Можете їх узяти!

— Але ж ви повинні були знати!

— Вибачте,— сказав він.— Я справді не знав. Коли мене привезли сюди, я був непритомний.

— Але ваша дружина!

— Моя дружина хотіла тільки одного — щоб я лишився живий. Вона забула спитати, скільки це коштуватиме.

— Ви могли б утриматися від жартів! — сказала реєстраторка.

Вона простягла руку до телефонної трубки, затисла свій олівець у зубах і відскубнула шматок гумки, який застряв у неї між різцями. Ендрю відвернувся від неї і подивився на обертові двері, які, відчиняючись, впускали всередину клуби вогкого повітря. Перед ними зупинялися машини, в них входили й виходили люди. Ендрю несподівано для себе ступив до дверей — вони притягували його, немов усе це відбувалось уві сні, і озирнувся тільки один раз: реєстраторка ще розмовляла по телефону. Він штовхнув вертушку, вийшов, на мить зупинився, запинаючи

пальто, а потім ступив у холодне повітря, наче шубовснув у зимову крижану воду.

Він нахилив голову й намагався не дихати глибоко, знаючи, що повітря обпече йому ніздрі. Його зразу огорнула біляста імла, і щоки в нього зволожились. Він відчув, як раптом шалено закалатало серце, в горлі піднявся тупий клубок хвилювання, голова пішла обертом, і, щоб не впасти, він сперся на блискучий автомобільний радіатор.