— Але ж інші люди навіть без маленької пісні живуть.
— Бо їм боги не дали змоги для її складання. А я чую в собі таку змогу. Вона кипить у мені, бушує. Не дає мені спокою ні вдень, ні вночі.
— Ну послухай мене, ну послухай, — просить Єлена Гомера, і сльоза тремтить у її голосі. — Я ще ніде не була і боюся йти в таку дорогу. Я просто боюся, зрозумій. Я — слабка жінка, ти — сліпий. Та ми ж пропадемо серед чужої чужини... Прошу тебе, Гомере, облиш думку про дорогу. Мені... мені страшно й гадати про таке.
— А по-моєму,— з напускною строгістю каже Ксенон,— нам треба йти втрьох. І то зараз, не гаючись...
Обличчя його освітлюється доброю усмішкою.
— Тільки не до Трої, а на свято Деметри... Чуєте? Гомін на вулиці. Люди уже збираються. Коли я йшов сюди, то бачив: площа аж вирує. Ходімо, сусіди, ходімо, друзі. Бо ми як ще трохи побудемо тут, то, чого доброго, пересваримося й перескубемося.
— Як, уже пора? — зводиться Гомер. Єлена й собі схоплюється:
— І то правда, ходімо... Ось, Гомере, твій гімаїій, вдягайся... Як добре, Ксеноне, що ти зайшов!
— Куди ж мені без вас? — усміхається сусід,— Коли поруч ідуть богонатхненний співомовець і його дружина, рівна світанковій зорі Еос, то й Ксенона всі помічають. Як же мені без вас?
* * *
Сухі тополеві дрова горять яскраво, майже без диму. Жрець підкладає полінце до полінця, вся його увага прикована до вогню. Здається, його зовсім не обходить ні буйний гомін тисяч людей, що стовпилися підковою біля вівтаря Деметри, ні пронизливі вигуки окличників, які сповіщають, скільки чого виділили на проведення сьогоднішнього свята достойніші мужі поліса, ні нетерпляче тупцювання бронзовотілих юнаків, які стоять окремим тісним гуртом і хвилюються перед прилюдними змаганнями. Вогнище має бути сильним і пломінким: чим скоріше воно поглине жертовні дари, тим з більшою охотою богиня Деметра допомагатиме жителям поліса в їх праці, тим щедріше родитимуть ячмінь і пшениця, виноград і городина, тим соковитішими будуть трави і плодоноснішими дерева.
Могутня велика богиня Деметра. Розгнівається — жоден колос на ниві не наллється зерном, жодна билинка не проросте. Бо все те в її волі. Тому і хлібороби, і пастухи, і кожна жива істота на землі — усі спішать заслужити милість Деметри.
Ось її кам'яна постать височіє за вівтарем. Поставлена ще прапрабатьками, вона незмінно наводить священний трепет на кожного, хто зводить свій погляд на незворушно-спокійне обличчя богині. Вона то обдаровує жителів поліса добрим урожаєм, осипає своїми щедротами бідного й багатого, то карає голодом за гріхи, за виявлену їй недостатню повагу.
Вогнище пашить жаром, обпікає руки, обличчя. Але жрець не віддаляється ні на крок і не відводить погляду від переливів золотого, багряного, синього, переливів того таємниче-невпізнанного, що створене богами для людей і що наділене силою поглинати, забирати в безвість усе на світі. І хоч одвічна загадка вогню йому так і не відкрилася за довгі роки служіння вівтарю богині родючості, проте жрець почуває себе не тільки посередником між людьми і великою Деметрою, а й співтворцем її священного вогню. Він вірить, що тільки під його поглядом розгориться вогнище саме таке, яке бажане богині, яке гідне її.
Враз над площею зависає тиша. Вщухають останні балачки, замовкають окличники. Нишкне все довкруг.
Тільки тепер жрець підводить голову — так і є: тінь від статуї Деметри сповзла до краю червоного каменя. Значить, злотосяйна колісниця Геліоса-сонця викотилася на найвищу гору і сповіщає, що пора починати свято. Жрець повільно здіймає руки до неба і заводить гімн тій, чия благотворна сила дає змогу до життя усьому сущому. Він старанно, чітко вимовляє кожне слово древнього гімну, сам не розуміючи значення багатьох уже давно не вживаних у народі слів, але вірячи в їх божественну високість.
А храмові прислужники уже стоять біля вівтаря з традиційними жертовними тваринами — двома білими поросятами. Це найкращий дар богині родючості і рільництва, адже плодючість свиней відома всім.
І ось кров поросят орошає жертовник. Жрець вправно розпорює їх довгим бронзовим ножем, виймає нутрощі, вирізує шматки м'яса. Із великої череп'яної миски закривавленими руками він набирає пригорщі ячмінного зерна, посипає ним поросячі нутрощі і м'ясо, перемішує все це. Тоді товстою палицею, як сохою, розворушує вогнище, кладе туди мішанину поросятини з ячменем і старанно загортає жаром. Запах паленого м'яса і зерна обволікає всю площу.
Потім прислужники починають підводити інших жертовних тварин: баранів, свиней, биків. Жрець посипає їм голови ячменем і бронзовими ножицями вистригує на лобах жмуточки вовни, посвячуючи в жертву, тоді кидає цю вовну у вогонь. І падають тварини під гострим ножем, і з перерізаного горла цівкою стікає кров у мідний кубок, щоб через хвилю плеснутися в полум'я священного вогнища. Шипить, шкварчить вогнище, пожираючи дари. А довкола розноситься схвальний гул: богиня приймає жертви! Приймає на благо жителів поліса.
Під наглядом храмових прислужників раби тягнуть туші зарізаних тварин на протилежний бік площі, де вже гріється вода у величезних казанах. Тут буде варитися і смажитися м'ясо, щоб кожен із учасників свята сьогодні наситився тією ж їжею, що й богиня Деметра, і таким чином прилучився й собі до божества.
А на священне вогнище тим часом сиплються всілякі пахощі, із вузькогорлих амфор ллється нерозведене вино. Забризканий кров'ю тварин, закіптюжений димом, жрець раз у раз звертається до богині з молитвою, вмовляючи її бути милостивою до жителів їхнього поліса. І разом із жерцем творять молитву — кожен своїми словами — усі присутні на святі.
Нарешті останні дари відклубочилися димом на жертовному вогні. Люд потіснився до кам'яних лав. А на вивільненому майдані розпочинається традиційне дійство: перевдягнені юнаки та дівчата відтворюють усім добре відому історію.
Єлена з Гомером та Ксеноном сидять на одній з передніх лав, де возсідають завжди тільки найзнатніші люди поліса. Ось уже другий рік на всіх святах і зібраннях вони займають саме цю лаву. Це від того дня, коли Гомер перед усіма жителями міста змагався з Демодоком і коли сам Демодок привселюдно визнав Гомера найпершим аедом, обняв його і подарував свою формінгу — ту саму формінгу, дзвінкішої за яку, певно, не було і немає на світі.