— Тому й гризота на серці, що не хотілося б тобі зараз, у святковий день, про це казати.
Єлена насторожується:
— Щось трапилося, так?
Він відкладає вбік формінгу, бере Єленині руки, переплітає її пальці зі своїми. Єлена знає: так робить Гомер тоді, коли хвилюється і коли особливо хоче відчувати і розуміти її, Єлену.
— Слухай, — чомусь переходить він майже на шепіт.— Слухай і постарайся розсудити правильно... Пригадуєш, коли я склав свої перші пісні і співав їх для гурту пастухів? Я тоді дуже боявся, що мене осміють. Дуже боявся. І от як я закінчив співати — усі мовчали. І подумалося тоді: "Все! Зараз підхоплюся, розіб'ю формінгу і втечу". Ще якусь мить протягнулося б те мовчання — так воно й сталося б. Але тут враз ти вигукнула: "Гомере, ти справжній аед!"
— Ті слова і зараз можу повторити.
— О, то були не просто слова — то була для мене звістка про моє власне народження... А потім я ходив на війну і повернувся сліпим. І моє життя стало нестерпним. І ти принесла мені формінгу, сказала: "Грай, Гомере, ти ж аед!" Пригадуєш?
— Пригадую,— мовить Єлена. Вона не може втямити, для чого чоловік розпочав оцю розмову і до чого він веде.
— А ще потім ти відмовилася вийти заміж за мого друга Аліферса, сина самого Антіноя — найпершого мужа нашого поліса, і прийшла до мене за дружину... Я, безпорадний сліпець, син загиблого воїна і бідної прядильниці, яка кожну жменьку вовни виважувала на шальках терезів по десять разів, щоб не прорахуватися, щоб хоч щось заробити на прожиток, я став чоловіком першої красуні, першої нареченої міста!
— Гомере!
— Не перебивай. Я знаю, що кажу, бо ж не од роду сліпий... На щастя, не од роду сліпий... Тоді я відчув себе найщасливішою людиною Еллади. А водночас — і най-нещаснішою: чим я міг віддячити тобі, Єлено, за твою любов, за твій вчинок?! А ти сказала: "Складай пісні, Гомере, я цього хочу!" І я складав. Я жодного дня не розлучався з формінгою. Мені так хотілося хоч у пісні бути гідним тебе. Боги змилостивилися і вінчали мене словом, і дали мені натхнення. І мої пісні люди стали слухати. І зараз усі в полісі кажуть: "Ти, Гомере, великий аед"... Уважно слухаєш, Єлено?
— Так.
— І теж вважаєш, що я великий аед?
— Я це завжди і всім казала.
— Дякую, Єлено. Знай, яку б я не складав пісню, вона більше твоя, ніж моя... Та зараз я задумав нову, велику пісню. Все, що я складав досі,— ніщо у порівнянні з нею. І вона не схожа на ті, що складають інші аеди. Мені розпирає груди бажання заспівати її. І я чую в собі сили, відчуваю, що зможу, зможу, зможу!.. Хочу розповісти, як колись під Іліоном 3 хоробрі ахеї4 воювали з троянцями. Не так розповісти, як у теперішніх піснях співомовців. А так, як я знаю: щоб за словами дзвеніла мідь мечів об лискучі щити, щоб торжествували переможні кличі героїв над розпачливими зойками боягузів, щоб усе було так, як воно насправді буває — і до бою, і під час бою, і після бою. Я хочу, щоб той, хто слухатиме пісню, ніби сам був присутній при тому, про що розповідається...
.
4 Ахеї — спільна назва греків.
5 І л і о н — друга назва Трої за ім'ям її засновника їла
Досі він так ніколи не говорив. І чим далі, то Єлена все більше відчуває, що неспроможна вникати в зміст його слів. Бо вони накочуються, накочуються, як гірська лавила, а в тій лавині клекотить потайний грім. І стривожена, і заворожена, вона сидить принишкло, мов горлиця на маслині.
— ...Слухаєш, Єлено?
— Так, так,— ледь шелестить устами.
— Я довго не зважувався самому собі признатися, що замахнувся на таке. Нарешті рішився — попросив у богів поради. І сам великий Зевс благословив.
— Ти що?!
— Правда, Єлено. Пригадуєш, ти повернулася вчора опівдні з поля і сказала: "На небі жодної хмарки, і раптом грім загримів". То я тоді молив у богів благословення, і Зевс почув мене.
— Гомере!..
— І тепер уже не відступитися... Отак... Він стискує її пальці до хрускоту. Видихує:
— Допоможи мені, Єлено. Ходи зі мною до старого Іліона.
Аж тільки тут до Єлени доходить, що то за грім клекотів у тій лавині. І її охоплює страх. — Ти що надумав, Гомере?! — сахається. — Таж той їліон, кажуть, був десь аж на краю світу.
Може, жартує чоловік? Але хіба ж так жартують?!
— Не зовсім на краю, хоч і не близько, це правда. Але мені треба туди, Єлено, Треба. Я мушу хоч рукою доторкнутися до каменів, що лишилися від стін Трої. Ті камені мають розказати мені те, чого я ніколи не зможу почути і відчути тут, у нашому полісі, у себе вдома.
Вона гарячково шукає слова:
— Але ж то доведеться на довгий час залишити дім, залишити все своє, що в домі...
Відчуває: не те, ой не те мовить... І чує:
— Небагато в нас свого.
І виривається крик — сам собою виривається:
— Ні, Гомере, ні! Ні!..
Тут їхній поліс, тут їхні люди... А там — безвість, там — хтозна-як. То ж даль далека, незвідана, звідти, чого доброго, можна й зовсім не повернутися... Нехай що завгодно, тільки не це.
— Ні і ні!..
— Я вже вирішив, Єлено.
— Хе! — запинається вона,— Як? І за мене?!
— Я вирішив. Єлена заломлює руки:
— О, боги! Він вирішив. Чуєте? Він вирішив... Коли це:
— Стукаю, стукаю — не відчиняють. То я сам. Ксенон стоїть на порозі — сусід і давній приятель.
— Добридень,— кланяється, — Хай боги посилають вам благополуччя і довгі роки... О, чого це ви такі настовбурчені?
Єлені трохи від серця відлягає: от добре, що Ксенон зайшов! Якраз вчасно. Ксенон розсудливий і добрий, він зрозуміє. Можливо, щось і порадить.
— Спитай ось його,— показує на Гомера. — Знаєш, Ксеноне, що він надумав? Кину, каже, напризволяще дім, поле, все набуте і піду світ за очі. З торбою. І щоб я була за поводиря у тій безвісті.
— Чекай, чекай,— не розуміє гість.— Це, сподіваюся, не насправді?
— Ні, Ксеноне, саме насправді,— глухо мовить Гомер.
Він, як і дружина, теж щиро радий сусідові. Радий, що тепер його розмова з Єленою відтягується на потім. А разом з тим усвідомлює: раз уже зважився почати, то задкувати не має права. Тож знічено, навіть якось винувато пояснює:
— Мені треба, треба побувати на землі Іліона. Без цього в мене не складеться своя велика пісня.
Ксенон пробує повернути на свій лад: